|
Село не люди
«Село не люди» — перший роман сучасної української письменниці Люко Дашвар, виданий у 2007 році видавництвом «КСД». У ньому через низку лихоліть 13-літньої Катерини показується життя людей депресивного українського села. На його тлі досліджуються теми насильства проти жінок, зокрема, сексуального і над дітьми, наслідки нестачі сексуальної і будь-якої освіти, забобонів, корупції, релігійного фундаменталізму, алкоголізму та наркоманії, сексизму та гендерних стереотипів в українському суспільстві. Героїня відсилає до шевченківської Катерини у парадоксі звинувачення потерпілої. У 2021 вийшло продовження історії. Книга отримала назву Село не люди 2. Добити свідка[1]. АнотаціяУ селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше — палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить… Куди подітися засудженій громадою, наляканій та самотній Каті? Чим завершаться поневіряння нової Лоліти? Чи знайде вона своє щастя? Чи вистоїть під жорстокими ударами долі? Всевишній знає правду і не покине невинну душу на поталу юрбі. СюжетКатерина — 13-річна школярка, розбещена дорослим одруженим чоловіком, ідеалістично закохується у нього. Та, окрім педофіла, її кохає ще його син, який заради дівчини йде на безглуздий вчинок, послухавши поради друга. Дії хлопців призводять до трагічних наслідків, у яких громада звинувачує Катерину. Далі на сторінках роману розгортається трагедія за трагедією у життях головних та другорядних героїв. Головна героїня роману Катерина — молода дівчина, яка своєю невинністю наразилася на сільський самосуд, від чого була змушена втекти до міста. Там вона пережила приниження від професорської родини, де її ледь не зґвалтував господар, втратила батьків, і врешті повернулася в село, щоб стати місцевою відункою. Нагороди та номінації
Прототипи героїв романуКатерина. Коли письменниця навчалася в Херсонському інституті, поруч було ПТУ, де дівчатка із сіл вчилися на ткаль. Це були діти 14 років, наївні до розпачу, чисті та юні. Але перше, що робили — фантазійний макіяж, фарбували волосся в яскраво-помаранчевий колір. Так вони входили у нове життя. Уся рідня авторки виросла в селі, де, за її словами, немає півтонів. Можливі лише крайнощі: стовідсоткова невинність, моральна й фізична, або повна розбещеність. Катерина — це збірний позитивний образ[3]. Історія підлітків Сашка й Сергія, які залили собі в пеніси віск, щоб стояло, не вигадана. Реальний випадок: у херсонську лікарню привезли із села двох чоловіків за 30. Вони купили на базарі віск та інструкцію й вирішили здивувати своїх дружин. На думку письменниці, якщо дорослі таким займаються, то підлітки бавляться цим ще частіше[3]. ВідгукиКритикою та аудиторією роман був сприйнятий неоднозначно. Проте його високі тиражі свідчать про читацький попит. Оглядач з видання Дзеркало тижня позитивно відгукується про роман[4]:
Цитати Вікіцитати містять висловлювання від або про: Село не люди
Примітки
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
