|
Російсько-чукотські війни (1641—1778) Росі́йсько-чуко́тські ві́йни (1641—1778) — серія війн у XVII—XVIII століттях між московсько-російськими завойовниками та їхніми союзниками з одного боку й чукчами з іншого.  Ремезовський літопис[ru] Перші сутичкиПрагнення Московського царства підкорити нові сибірські землі зустріло опір тубільного населення. Перша сутичка між чукчами і московськими людьми відбулась 1641 року. Тубільці в районі Колими напали на урядових збирачів ясака (натуральної податі). Росія постійно нарощувала свою військову присутність у тих краях. 1648 року на Чукотці з'явились козаки під проводом отамана Семена Дежньова. 1649 року Дежньов у верхній течії Анадира заснував зимовище, на місці якого 1652 року звели Анадирський острог (у районі нинішнього села Маркове [ru] Анадирського району Чукотського автономного округу). Вони продовжували збирати ясак із підкорених народів. Водночас будь-які спроби змусити чукчів платити данину виявились марними. Цей народ, на відміну від інших племен Крайньої Півночі, чинив найбільший опір російській колонізації.  Каральні експедиціїХарактерні ознакиУсі походи на Чукотку в 1730-1740-х роках мали суто каральний характер. Росіяни проявляли невиправдану жорстокість щодо чукчів. Підкорювачі Сибіру постійно проявляли підступ. Так сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх убив. А Дмитро Павлуцький так свідчив про свій похід 1731 року:
Анадирські козаки також підтверджували крайню жорстокість Павлуцького: «Чукчів, не закликаючи в підданство, побив до смерті». Часто чукчі чинили самогубство всією сім'єю, не бажаючи підкорятися посланцям «білого царя»[1]. Павлуцький діяв виключно за допомогою придушення і залякування. Після такого досвіду стосунків з росіянами довіра до них була підірвана на довгі роки.[1] У результаті цієї війни цілі народності були в буквальному сенсі слова стерті з лиця землі.[2] Похід проти чукчів 1702 рокуУ квітні — червні 1702 року російські козаки і союзні їм юкагіри і коряки на чолі з Олексієм Чудіновим здійснили рейд проти чукчів з метою підкорити тубільців. Московити завдали чукчам значні втрати, але серйозних стратегічних успіхів не досягли і під натиском противника були змушені відступити із заселених чукчами територій.  Битва на річці Егач1727 р. Сенат Російської імперії і Верховна таємна рада ухвалили рішення про підпорядкування російській владі народів крайнього північного сходу Сибіру, Камчатки і Чукотки. На Охотське узбережжя вислали військову експедицію. Так звана Анадирська партія налічувала 400 вояків і козаків, кілька моряків і кораблебудівників, озброєних артилерією, боєприпасами, будівельними та морськими інструментами. Очолили її капітан Тобольського драгунського полку Дмитро Павлуцький і козачий голова якутського гарнізону Афанасій Шестаков[ru]. Проте між завойовниками стався розбрат і військо розділилось на два загони.[3] 1729 Шестаков із загоном, що складався з козаків і ясачних якутів, тунгусів і коряків відправився в Охотськ, а звідти до Тауйського острогу. Він прагнув підкорити немирних коряків, що мешкали в північній частині Охотського узбережжя, а потім сухим шляхом рушити до Анадира. 14 березня 1730 на річці Егач (Шестаковка) сталась битва[ru] між російським військом і чукотськими загонами. Росіяни були вщент розбиті двома тисячами чукчів. У бою загинули 10 козаків і 18 їхніх союзників, решта розбіглась. Сам Шестаков був важко поранений стрілою в горло і зрештою убитий.[1]  Битва на річці ОрловійСпочатку Сенат закликав підкоряти тубільців мирним шляхом й умовляти їх «у підданство добровільно і ласкою», але завойовники застосували силу. Чукчі відповіли їм тим же. І хоча тубільці мали примітивну зброю (стріли і списи), вони досягли значних успіхів у війні з озброєним мушкетами і шаблями противником. Дізнавшись про війну, Сенат 1742 року видав указ: «на тих немирних чукчів військовою озброєною рукою наступати, викорінити зовсім». Тих, хто здався, наказувалося «з їхніх осель вивести і надалі для безпеки розпорошити в Якутському відомстві у різних острогах і місцях».[1] У 1744–1746 роках Дмитро Павлуцький, півищений до чина майора, з командою в 400—650 солдатів, козаків і ясачних юкагірів і коряків здійснив три походи на Чукотський півострів. Чукчі у цих битвах зазнали серйозних втрат. Проте після поразок тубільці перейшли до партизанських дій. 14 березня 1747 року в битві на річці Орловій[ru] поблизу Анадира чукчі розгромили вщент загін Павлуцького.[4] З російської сторони в битві загинули сам майор, 40 козаків і 11 коряків. До того ж чукчі захопили оленів Анадирського гарнізону, зброю, боєприпаси та спорядження, зокрема одну гармату і прапор.[5] Цей розгром справив приголомшливе враження на російську владу. Сенат і Сибірський приказ спішно ухвалили рішення про перекидання в Анадир додаткових військ.[6]  Продовження протистоянняРосійсько-чукотська війна тривала майже 150 років. На початковому етапі чукчі навіть здобули в ній перемогу. Поразка російських військ вселила страх у завойовників, в одному з документів йшлось: «Негайно вселити всьому російському населенню Нижньо-Колимської частини, щоб вони аж ніяк нічим не дратували чукчів, під страхом, в іншому випадку, відповідальності по суду військовому».[2] 1763 року новий комендант Анадира підполковник Фрідріх Пленіснер, ознайомившись зі станом справ, запропонував сибірському губернатору Федору Соймонову зовсім ліквідувати Анадирську партію, оскільки витрати на її утримання в 50 разів перевищували доходи. Водночас чукчів у підданство не навернули, а чукотсько-коряцько-юкагірські зіткнення не припинились.[1] Сенат погодився з цією пропозицією. 1765 року з Анадиру евакуювали військо і цивільне населення, а 1771 року зруйнували фортечні укріплення. Це означало фактичну поразку Росії у війні. Чукчі поступово проникнули на Анадир, відтіснивши звідти коряків і юкагірів. Проте поява біля берегів Чукотки англійських і французьких експедицій викликала стурбованість росіян. 1776 року Катерина II наказала докласти всіх зусиль для підкорення чукчів. Цього разу цей проект вдалось реалізувати не силою, а підкупом. У березні 1778 року був підписаний договір про прийняття чукчами російського підданства. Водночас чукчі звільнялися від ясака на 10 років і зберігали незалежність у внутрішніх справах. До кінця XIX ст. чукчі у порівнянні з іншими народами мали більш привілейоване становище й значну автономію. Чукчів остаточно підкорили після Громадянської війни в Росії. Разом з росіянами до чукчів через коряків, чуванців і юкагірів прийшли заразні хвороби, наприклад сифіліс, який по-чукотськи зветься «чуванською або російською хворобою».[2] Образ московитського завойовника в чукотській міфологіїЖорстокість росіян чукчами сприймається як абсолютно невмотивована. У фольклорі так описують російських завойовників: «Одяг весь залізний, вуса як у моржів, очі круглі залізні, списи завдовжки до ліктя і поводяться задирливо — викликають на бій». Жодних раціональних пояснень причини конфлікту чукчі не мають. Головним лиходієм і збірним образом росіян чукотського фольклору став Якунін, одним з головних прототипів якого був майор Дмитро Павлуцький. Якунін (Павлуцький) — лихий ворог із «кресальним луком» (кремінною рушницею), який жорстоко вбиває чоловіків і жінок, розрубуючи їх сокирою. Він відправив до царя двадцять возів шапок убитих. Вихваляючись перед царем, Якунін розповідає:
Існує безліч казок і легенд про боротьбу чукчів з Якуніним і його загибель. В одній казці його поранили стрілою в око, а потім добили, в іншій він гине у герці з чукотським богатирем Нанкачгатом. Чукчі повідомляли, що вони відтяли майору голову і зберегли її як реліквію. Жителі Нижньоколимська вірили, що тіло Павлуцького розрізали на шматки, які висушили й зберігали в стійбищах. Однак насправді Павлуцького поховали в Якутську. Примітки
Посилання
Джерела |