|
Рейхсконкордат
 Рейхсконкордат, Конкордат 1933 року (нім. Reichskonkordat, Імперський конкордат) — договір, укладений 20 липня 1933 між Німеччиною і Святим Престолом, котрим визначався статус Римо-католицької церкви у Німеччині. З деякими обмеженнями діє понині. ПередісторіяОб'єднання Німеччини у 1871 році навколо Пруссії виявило низку релігійних, мовних, соціальних та культурних відмінностей серед жителів нової держави. Зокрема політика канцлера Отто фон Бісмарка була направлена на створення протестантської держави і активну протидію впливу католицької церкви в країні, що було пов'язано як із достатньо вагомою роллю у Другому рейху переважно католицької Баварії, так і суперництвом з католицькими Австро-Угорщиною і Францією. Політика Бісмарка, відома як Культуркампф, була направлена на переслідування католицьких організацій, встановлення контролю держави над церковним майном, шкільною освітою та призначеннями на церковні посади і супроводжувалася судовими переслідуваннями та репресіями[1]. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні Веймарська республіка змінила ставлення до Святого престолу і, хоча формального договору з Ватиканом укладено не було, Апостольська Столиця підписала конкордати із католицькими урядами Баварії (1924), Пруссії (1929) і Баденом (1932)[2]. Підписання договорів із різними державами було частиною зовнішньої політики Папи Римського Пія XI, найбільшим успіхом якого стали Латеранські угоди із Італією (1929), — Ватикан став незалежною державою. Укладення договору1 червня 1932 Рейхсканцлером Веймарської республіки став Франц фон Папен, один з лідерів католицької Партії Центру, яка підтримала прихід НСДАП до влади. В уряді Адольфа Гітлера Папен зайняв посаду віце-канцлера і став ініціатором відновлення переговорів із Ватиканом, договір з яким мав би закріпити легітимність НСДАП[3]. Цю ініціативу підтримав і лідер Партії Центру Людвіг Каас, який отримав від Гітлера усне запевнення поважати свободу християнських церков як «важливих елементів збереження душі німецького народу»[4]. Рейхсконкордат був підписаний 20 липня 1933 року папським нунцієм у Німеччині Еудженіо Пачеллі (майбутнім Папою Пієм XII) та віце-канцлером фон Папеном і набув чинності 10 вересня 1933 року[5]. Згідно з конкордатом, що складається із 34 статей, Німеччина декларувала свободу церкви у вирішенні внутрішніх питань, погоджувалась на її участь у роботі освітніх закладів, дозволяла працювати священикам у державних установах (лікарнях, тюрмах, армії тощо) та розширювала сферу застосування церковного шлюбу. З іншого боку в Німеччині були заборонені католицькі політичні організації (партія Центр була розпущена напередодні підписання конкордату) і вступ священнослужителів до подібних організацій[6] ПіслямоваРейхсконкордат не завадив нацистському режиму переслідувати католицьку церкву загалом і її діячів, що виступали з критикою режиму, зокрема — протягом 1934 року були розпущені всі релігійні організації, чия діяльність виходила за межі релігії, з «Ночі довгих ножів» почались вбивства і переслідування духовенства, черниць і мирян, які арештовувались, часто за сфабрикованими звинуваченнями в контрабанді валюти або «аморальності»[7] і поміщались у концтабори — 3 грудня 1940 року в Дахау був створений окремий барак для священнослужителів, через який пройшло 2720 чоловік, 95 % з яких становили католики[8]. 26 березня 1957 року Конституційний суд Німеччини (нім. Bundesverfassungsgericht) підтвердив чинність Рейхсконкордату як такого, що не суперечить конституції ФРН[9]. В той же час він визначив, що дотримуватись угоди з Ватиканом зобов'язаний лише федеральний уряд, і в наш час його положення у питаннях, віднесених до компетенції земельних урядів, зокрема освіти, шлюбу, політичної діяльності, не застосовуються. До 1940 Ватикан уклав конкордати із урядами Латвії, Польщі, Румунії, Литви, Австрії, Югославії і Португалії. Див. також
Примітки
|
||||||||||||||||||||
