Політичне насильство в Німеччині (1918–1933)

Політичне насильство в Німеччині
Дата:
Місце:
Результат:

Політичне насильство в Німеччині 1918–1933 років — політична нестабільність та низка хвиль організованого насильства, які супроводжували розвиток Німеччини після завершення Першої світової війни. Включало в себе як насильство з боку держави (військові дії, арешти), так і з боку політичних партій і організованих груп (заколоти, теракти, політичні вбивства). Насильство характеризувалося вбивствами та протистояннями між правими групами, такими як Freikorps (іноді в змові з державою), і лівими організаціями, такими як Комуністична партія Німеччини. При цьому політичні партії створювали власні охоронні та воєнізовані загони, на зразок приватних армій, які брали активну участь в пропаганді та політичних провокаціях, включно з насильством по відношенням до опонентів.

Причини

Через суспільні заворушення, викликані поразкою Німеччини в Першій світовій війні та зміну устрої держави з монархії, заснованій на соціальному становищі, на соціал-демократичну республіку, населення Німеччини організувалося в радикальні воєнізовані групи, щоб утримати або захопити владу. Це призвело до численних бунтів, нападів і конфліктів. Населення мало велику кількість бойової зброї внаслідок мілітаризації Німеччини та Першої світової війни, що підживлювало різноманітні збройні протистояння у країні[1].

Кардинальні зміни, після Листопадової революції, дозволили мобільність між класами та появу нових політичних сил. Багато великих міст, особливо Берлін, пережили політичні демонстрації, які призвели до насильства з боку опозиції. Швидке повалення колишніх еліт Німецької імперії, наприклад, німецької аристократії, також вплинуло на кризу міжвоєнного періоду.

Під час Першої світової війни стиралися звичні норми та моделі поведінки, що призвело до збільшення насильства різних форм вже у післявоєнний час. Колишні фронтовики стали бійцями різних збройних формувань (фрайкори, штурмові загони СА, Союз червоних фронтовиків, «Сталевий шолом» тощо). Поширенню воєнізованого насильства у перші шість років після завершення Першої світової війни сприяла так звана культура поразки. Вона була заснована на міфі про «удар в спину» з боку політиків, зрадників та суспільства, які знехтували жертвами солдатів. Спроби запобігти найгіршим наслідкам військової поразки в Німеччині, а також анулювати реальну або уявну дипломатичну поразку призводили до того, що офіцери і солдати, що поверталися з фронту, а також молоді авантюристи, які не брали участь у війні, що підміняли собою армію. Більшість активістів таких воєнізованих рухів вважали за необхідне «очищення» нації від її внутрішніх ворогів. Інша частина, вважала за необхідне помститись політичним елітам та окремим соціальним групам за жертви війни та наслідки післявоєної несправедливості. Загалом, крайньо праві і крайні ліві в Німеччині того часу були однаково незадоволені наслідками Першої світової війни та існуючим устроєм держави[2].

Події

Урядові фрайкори під час боротьби повстання «Союзу Спартака» у Беріліні, 1919 рік
Поліцейські під час подій «Кривавого травня» у Берліні, 1929 рік

Парамілітарні організації

  • Центристський напрямок:
    • Reichsbanner Schwarz-Rot-Gold (чорно-червоно-золотий імперський прапор) — організація для захисту Веймарської республіки, була політично близькою до Німецької соціал-демократичної партії (СДПН) і ліберальної ДДП. Він був частиною Залізного фронту, який мав протистояти правому Гарцбурзькому фронту. У 1933 році організація була заборонена.
    • Залізний фронт — об'єднання створене у 1931 році проти Гарцбурзького фронту. Було заборонене у 1933 році.
  • Лівий напрямок:
    • Rotfrontkämpferbund (Союз червоних фронтовиків) — організація пов'язана з Комуністичною партією Німеччини (KDP). Була заборонена у 1933 році, коли нацисти зміцнили свою владу.

Серед інших комуністичних груп були «Молода антифашистська гвардія», «Ліга боротьби з фашизмом» і «Група антифашистської дії». Всі вони були заборонені в 1933 році. Крім того, Рурська Червона армія діяла протягом 1920 року в Рурській області.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Brown, Timothy S. (2009). Weimar Radicals: Nazis and Communists Between Authenticity and Performance. Berghahn.
  2. ↑ Schumann, Dirk (2009). Political Violence in the Weimar Republic, 1918–1933: Fight for the Streets and Fear of Civil War. Berghahn.
  3. ↑ Payne, Stanley G. (1980). Fascism: Comparison and Definition. University of Wisconsin Press. p. 62. ISBN 978-0-29908-064-8.

Джерела

  • Blasius, Dirk (2008). Weimars Ende. Bürgerkrieg und Politik 1930–1933 [The end of Weimar. Civil war and politics 1930–1933]. Frankfurt: S. Fischer Verlag. ISBN 978-3-596-17503-1.
  • Brown, Timothy S. (2009). Weimar Radicals: Nazis and Communists Between Authenticity and Performance. Berghahn.
  • Elsbach, Sebastian (2019). Das Reichsbanner Schwarz-Rot-Gold: Republikschutz und politische Gewalt in der Weimarer Republik [The Banner Black-Red-Gold: Republican defense and political violence in the Weimar Republic]. Franz Steiner Verlag. ISBN 978-3515124676.
  • Jones, Mark (2018). Founding Weimar: Violence and the German Revolution of 1918–1919. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-1107535527.
  • McDonough, Frank (2023). The Weimar Years: Rise and Fall 1918–1933. New York City: Apollo Publishers. ISBN 978-1803284781.
  • Schumann, Dirk (2009). Political Violence in the Weimar Republic, 1918–1933: Fight for the Streets and Fear of Civil War. Berghahn.
  • Lindemann, Gerhard; Schmeitzner, Mike, ред. (2020). ...da schlagen wir zu: Politische Gewalt in Sachsen 1930–1935 [...there we strike: Political violence in Saxony 1930–1935]. Göttingen: V&R unipress. ISBN 9783847109341.
  • Zerback, Ralf (2022). Triumph der Gewalt: Drei deutsche Jahre (1932 bis 1934) [Triumph of violence: Three German years (1932 to 1934)]. Stuttgart: Klett-Cotta. ISBN 978-3608986488.