Певек — сучасне поселення, засноване після Першої світової війни для обслуговування порту призначеного для вивезення корисних копалин у рамках розширюваного Північного морського шляху. В 1940-х — 1950-х років територія навколо Певека була місцем кількох таборів ГУЛАГу, де в'язні видобували уран. В 1990-х рр багато шахт стали збитковими та закрилися, що призвело до того, що багато жителів переїхали в центральні райони Росії, а портова інфраструктура занепала.
У 1990-х Певек став абсолютним «рекордсменом» серед міст за скороченням чисельності населення. Якщо у 1989 році в місті мешкало 12,9 тис. осіб, то перепис 2002 року виявив тут тільки 5,2 тис. мешканців.[2] З тих пір чисельність населення міста знизилась ще більше. Основною причиною відтоку населення є скорочення робочих місць (у 1990-х закриті олов'яні рудники) та погіршення стану інфраструктури. Навколо міста знаходиться кілька повністю занедбаних гірняцьких селищ.
Існує кілька версій походження назви міста. Згідно з однією з них, назва походить від чукотського слова пеекіней, що означає «товста, здута гора» — так називається сопка, біля підніжжя якої розташоване місто.[3] Згідно з іншою, свою назву місто отримало від чукотського слова «пагит-кенай», що в перекладі означає «гора смердюча». За легендою, біля підніжжя гори неподалік сучасного міста сталася битва між чукчами та юкагірами, а запах тіл загиблих довго зберігався в цих місцях, адже мертвих у аборигенів ховати не було кому. Тому чукчі довго не селилися на цій території, а лише тимчасово влітку приганяли сюди свої стада.[4]
Місцевість навколо Певека була відома росіянам вже в середині 18 століття, оскільки записи Великої Північної експедиції свідчать про відкриття мису Шелазький. Подальші згадки про мис були зроблені у записах експедиції Біллінгса[en], коли російські дослідники вперше описали Чаунську затоку в 1760-х роках.[5]
20 століття
Найдавніші згадки про поселення Певек були зроблені письменником Тихоном Семушкіним, який відкрив в 1926 році чукотський мисливський будиночок і ярангу.[5] До середини 1930-х років Певек став важливим портом регіону, через розвиток Північного морського шляху та виявленням олова на руднику Пиркакай (який пізніше буде перейменований у Красноармєйський) за 60 км.[5] Відкриття корисних копалин призвело до розвитку міста — в 1950 році у поселенні проживало майже 1500 постійних мешканців.[5] 6 квітня 1967 року Певек отримав статус міста.
У 1990-х рр, після розпаду Радянського Союзу, населення міста скоротилося більш ніж наполовину, оскільки комерційне судноплавство в Арктиці занепало, а люди почали виїджати до центральних російських регіонів.[5] Більш-менш регулярне судноплавство на початок 2020-х здійснюється лише з Мурманська до Дудинки на заході та між Владивостоком і Певеком на сході. Порти між Дудинкою і Певеком практично не мають судноплавства.
Робітники на шахтах, які забезпечували Радянський Союз оловом та ураном у другій половині 20-го століття, були в'язнями системи ГУЛАГу.[5] У самому регіоні існувала мережа таборів, через які проходила величезна кількість кримінальних і політичних в'язнів.[5] Є залишки двох великих таборів, «Північний» і «Західний», які продовжували постачати уран під час і після Другої світової війни. Великі кладовища на околицях таборів показують, що велика частина тих, кого відправили працювати в шахти, не вижила.[5]
М'ясо-молочний харчокомбінат. Золотовидобувні підприємства. Дорожнє ремонтно-будівельне управління, автобаза, Геолого-розвідувальне підприємство, гідрометеорологічна станція. Адміністрація заповідника «Острів Врангеля». Аеропорт за 18 кілометрів від міста. Морський порт на трасі Північного морського шляху.
↑[ Леонтьев В. В., Новикова К. А. Топонимический словарь Северо-Востока СССР / науч. ред. Г. А. Меновщиков; ДВО АН СССР. Сев.-Вост. комплекс. НИИ. Лаб. археологии, истории и этнографии. — Магадан: Магад. кн. изд-во, 1989. — С. 302. — 456 с. — 15 000 экз. — ISBN 5-7581-0044-7.]