|
Облога Сараєва
Облога Сараєва стала найдовшою облогою столиці Боснії і Герцеговини в історії сучасної війни[3]. Спочатку вона була обложена силами Югославської народної армії, а потім збройними силами Республіки Сербської і так званими російськими добровольцями[4], вихідцями з колишніх радянських республік, в основному з Росії. Облога тривала під час Боснійської війни від 5 квітня 1992 року по 29 лютого 1996 року (1.425 днів), це втричі довше, ніж час облоги Сталінграда і на рік довше, ніж час блокади Ленінграда[5]. Після того, як Боснія і Герцеговина проголосила свою незалежність від Югославії, боснійські серби, чиєю стратегічною метою було створення нової Республіки Сербської, яка мала включати частини боснійської території[6], оточили Сараєво силами чисельністю близько 13.000 осіб і взяли його в облогу[7][8]. На довколишніх пагорбах були розміщені артилерія, міномети, танки, зенітні установки, важкі кулемети, реактивні системи залпового вогню, звідки проводилися обстріли і атаки на місто[9]. Починаючи з 2 травня 1992 року, серби блокували місто. Боснійські урядові збройні сили всередині обложеного міста, що налічували 70.000 війська[10], були погано озброєні і не мали змоги прорвати блокаду. Підраховано, що 9.502−14.011 осіб загинули під час облоги, у тому числі 4.548−8.407 солдатів і 4.954−5.604 цивільних осіб[11]. Військові втрати боснійських сербів становили 2.229 солдатів, загиблих або зниклих безвісти[12]. Перепис 1991 року показує, що до облоги в місті та прилеглих до нього районах проживало 525 980 осіб. Існують оцінки, що до початку облоги населення в самому місті становило 435.000. Нинішні оцінки числа мешканців, що проживають у Сараєві, коливаються від 300.000 до 380.000 осіб[7]. Після війни Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії (МТКЮ) засудив двох сербських чиновників за численними пунктами звинувачення у злочинах проти людяності, скоєних під час облоги. Станіслав Галич[13] і Драгомир Мілошевич[14] були засуджені на довічне ув'язнення і 29 років позбавлення волі відповідно, а Момчило Перишич отримав 27-річний вирок[15], перш ніж бути звільненим після апеляції в лютому 2013 року[16]. Один з 11 обвинувальних вироків щодо Радована Караджича, колишнього президента Республіки Сербської, якого також було засуджено до довічного ув'язнення, стосувався облоги[17]. ПередісторіяЗ моменту свого створення після Другої світової війни уряд Югославії пильно спостерігав за націоналістичними настроями серед багатьох етнічних і релігійних груп, що складали країну, оскільки їх безконтрольний розвиток міг призвести до хаосу і розпаду держави. Коли лідер Югославії маршал Тіто помер у 1980 році, дана політика стримування припинилася. Націоналізм почав відроджуватися в 1980-х роках, після спалаху насильства в Косово[18]. Метою сербських націоналістів була централізація Югославії, інші ж національності прагнули до федералізації та децентралізації держави[19][20]. 18 листопада 1990 року в Боснії і Герцеговині були проведені перші багатопартійні парламентські вибори (з 2-м туром 25 листопада), що призвело до створення національної асамблеї з домінуванням трьох партій за етнічною ознакою, які сформували вільну коаліцію, аби відтіснити комуністів від влади[21]. Подальші заяви Хорватії та Словенії щодо проголошення незалежності та війна, яка згодом розпочалася, поставили Боснію і Герцеговину та її три державотворчі народи у небезпечне становище. Незабаром поширився значний розкол у питаннях щодо самовизначення народів. Серби у переважній більшості виступали за збереження югославської федерації, у той час як боснійці і хорвати виступали за незалежність. Сербські парламентарі, що складалися в основному з членів Сербської демократичної партії, покинули центральний парламент у Сараєві і 24 жовтня 1991 року сформували Народну скупщину Республіки Сербської, яка ознаменувала кінець триетнічної коаліції, що керувала державою після виборів 1990 року. Народна скупщина 9 січня 1992 року заснувала Республіку Сербську Боснії і Герцеговини, яка стала йменуватися Республікою Сербською в серпні 1992 року. 15 жовтня 1991 року була затверджена декларація про боснійський суверенітет, а згодом 29 лютого і 1 березня 1992 року проведено референдум за незалежність від Югославії, який у переважній більшості бойкотували серби. Явка референдуму становила 63,4 %, із яких 99,7 % виборців проголосували за незалежність[22]. Боснія і Герцеговина проголосила свою незалежність 3 березня 1992 року. Після цього розпочався період ескалації конфлікту і підвищення напруженості. Початок війни 1 березня 1992 року, в останній день референдуму за незалежність республіки, в центрі Сараєва група озброєних мусульман розстріляла сербське весілля, убивши батька нареченого Ніколу Гардовича і поранивши священника Раденка Міковича[23]. Існує версія, згідно з якою напад було спровоковано наявністю у весільній процесії сербського прапора, коли весільний кортеж переїжджав через стару мусульманську місцевість Башчаршия[24]. Наступного дня сербські воєнізовані формування поставили біля будівлі парламенту і по місту ряд барикад[25]. Дану подію вони сприйняли як початок антисербських дій[26]. Боснійські мусульмани також поставили барикади в місті. 5 квітня етнічні сербські поліцейські здійснили напад на поліцейські дільниці, а потім і на тренувальну школу МВС. У результаті нападу було вбито двох офіцерів і одного цивільного. Наступного дня Президія Боснії і Герцеговини заявила про введення надзвичайного стану[27]. Того ж дня сербські воєнізовані формування в Сараєві повторили свої дії попереднього місяця. На мирний протест зібрався натовп чисельністю від 50.000 до 100.000 осіб, який включав усі етнічні групи[25]. Коли протестувальники рушили до будівлі парламенту, озброєні люди застрелили двох молодих жінок у натовпі — Суаду Дильберович і Ольгу Сучич, які стали називатися першими жертвами облоги[28]. Міст Врбаня (босн. Vrbanja most), де вони були вбиті, з тих пір було перейменовано на їхню честь. Див. такожПримітки
Посилання Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Siege of Sarajevo
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
