Менует

Менует в класичний період
П'єр Рамо, Le Maître à danser, Париж, 1725[1].

Менует (фр. menuet — маленький крок, італ. minuetto, menuetto) — старовинний французький народний танець. Походить від повільного народного хороводного танцю провінції Пуату. За часів короля Людовика XIV став придворним танцем.

Характеристики

Ритм менуету[2].
2. Мінует
З квінтету для флейти соль мажор Бернгарда Ромберга, Op. 1/3 (1798), Джеймс Голвей[en], флейта; The Young Danish String Quartet
Проблеми з програванням файлу? Див. довідку.

Музичний розмір 3/4. Характерними ознаками танцю є багато реверансів, легке «ковзання» кроків по підлозі, паркету. Менует танцювали строго за ранжиром, за ієрархією. В першій парі — король і королева. Довгий час він виконувався однією парою, а потім число пар збільшувалося. На сцені, в оперно-балетних виставах Рамо, менует розвинувся до віртуозної форми, набув жанрової характерності, сюжетної конкретності і навіть з'явилося декілька його різновидів.

У старовинних менуетах перший менует писався двухголосно, а другий — триголосного. За другим менуетом йшло повторення першого. Нерідко в кінці менуету робилася невелика кода. Хоча танцюючі виконують менует плавно і досить повільно, музика менуету повинна виконуватися помірно швидко. Музика перших «композиторських» менуетів належить Жану Батисту Люллі. З Франції разом з модою на все французьке менует поступово перейшов до інших країн; в Російській імперії менует з'явився в царювання Петра І і виконувався на балах аж до 30-х років століття XIX.

Менует як музичний жанр

В XVII та XVIII століттях жанр менуету був досить широко представлений у клавірній і камерній музиці (Франсуа Куперена, Жана-Філіпа Рамо, Андре Кампра та інших композиторів. Як «обов'язкова» частина менует входив в інструментальну сюїту (Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель), іноді — навіть в оперну увертюру як завершальний розділ (у Генделя). У сюїті досить часто за першим менуетом слідував другий, в тій же тональності або в тональності субдомінанти. Якщо перший менует писався в мажорі, то другий нерідко писався в однойменному мінорі. Другий менует найчастіше називався тріо.

Надалі форма менуета була розвинена в операх і балетах К. В. Глюка. В класичну епоху менует почали використовувати як частину сонатно-симфонічного циклу, зазвичай поміщаючи його між повільною другою і фіналом. У ранніх симфоніях Й. Гайдна, менует набуває жвавого і бадьорого характеру, наближаючись за характером до селянського танцю. В. А. Моцарт вніс до менует ліричні, а іноді навіть мужні інтонації. У симфоніях Л. Бетховена менует поступово витісняється скерцо. Пізніше, в XIX столітті менуети писали П. І. Чайковський, К. Дебюссі, Саті, М. Лисенко та інші композитори.

Джерела

  • M.E. Little (2001), «Minuet», in The New Grove Dictionary of Music and Musicians, edited by Stanley Sadie and John Tyrrell. New York: Grove's Dictionaries.
  • J. Sutton (1985), «The minuet: An elegant phoenix», in Dance Chronicle, 8, pp. 119-52
  • K.H. Taubert (1988), «Das Menuett: Geschichte und Choreographie». Zürich.
  • Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)

Примітки

  1. ↑ Dance Instruction Manuals. Процитовано 17 квітня 2018.
  2. ↑ Blatter, Alfred (2007). Revisiting music theory: a guide to the practice, p.28. ISBN 0-415-97440-2.

Посилання