Мезоєвра́зія, або Месоєвра́зія (лат. Mesoeurasia) — геокультурний регіон в Євразії, що включає територію між теперішньою Росією та традиційною Західною Європою і до якої входять теперішні країни європейської частини колишнього СРСР та країни колишнього соціалістичного табору (т. зв. «Центрально-Східна Європа», «Інтермаріум/Міжмор'я»), а також країни Закавказзя (Грузія, Вірменія, Азербайджан), Туреччина, Північний Кавказ, землі колишніх державних утворень Донського та Уральського козацтв, тюркського Ідель-Уралу та казахської Букеївської орди. З мезоєвразійським геокультурним колом цивілізацій також пропонується ідентифікувати й деякі бездержавні народи — росіян, кримських татар, караїмів, гагаузів, курдів, єзидів, євреїв-ашкеназів, ромів (циган), карелів, саамів та ін.
Вперше термін Мезоєвразія за аналогією до терміну Мезоамерика запропонований був у 2005 р. Олегом Гуцуляком під час дискусії про т. зв. Євразійську цивілізацію[1]. Оскільки в останній домінуючою є ідея центризму «Русского міра», то на противагу цьому мезоєвразійська ідея висуває домінанту збереження ідентичності народів, що населяють відповідну територію і історична традиція яких на них не переривалася протягом століть.[2][3].
Фактично, Мезоєвразія передбачає сукупність двох етно-цивілізаційних субконтинентів — «Інтермаріуму» («Вестеросу», на заході, вертикального — з півночі на південь, «з варяг у греки») та «Інтертерріуму» («Ессосу», на сході, горизонтального — із заходу на схід, «Дике Поле»). Кавказ є контактною зоною ("Плексус") цих двох субконтинетів, що зв'язує дуже різні культури. Причому взаємний культурний обмін підтверджений як на підставі археологічних матеріалів (одяг і головні убори, похоронні обряди, зачіска, кухонне начиння), так і на основі знайдених лінгвістичних паралелей. Є також свідоцтва, що підтверджують походження козацтва в результаті взаємодії слов'ян, алан, тюркських та адигських племен. Мезоевразія знаходиться на фізичному і метафізичному рівні в прикордонному протистоянні Озверазії ("Тартарії", "Мордору") - "внутрішній" ("урки", "рашисти") і "зовнішній" ("орки", Азіопа); географічно - Північній Євразії як культурно-політичному Монолітові (на південь від Мезоевразіі - "клаптикова ковдра" Південної Євразії).
Також Мезоевразія є зоною "перетину" ("кон'юнкції") цінностей Європейського та Євразійського субконтиненту («європейської» і «євразійської» групи суперетносів). Механістичним буде виводити кордон між ними, наприклад, за ізотермами (січня) або за іншими фізико-географічними кордонами, бо європейська група суперетносів представлена в Америці, Австралії, на півдні Африки і з цього очевидно, що фізико-географічні умови тут мали далеко не найголовніше значення. Європейськість і євразійство відрізняються за наданням пріоритету індивідові (громадянину, особистості) або сукупності людей (держави, орди, класу): пріоритет людини над сукупністю - це європейська цінність, а пріоритет сукупності людей (держави) над людиною - євразійська цінність. Кордоном між цими групами суперетносів (субконтиненту) є розуміння фрази: «ти що, найрозумніший?». Але саме мезоевразійство передбачає цінність "Ти і ми - разом!".
Частина учасників геокультурного руху ідентаристів визначають мезоєвразійство як новітню форму руху прометеїзму та новий сарматизм.
Синоніми поняття «Мезоєвразія»: «Європейська (Внутрішня) Сарматія», «Мезогея», «Степова Еллада», «Передсвітанкові землі».
Цитати
«… і побудувати новий лад на Сході Европи й Азії. Цей лад виключить можливість поневолювання одного народу другим, виключить і всякий імперіялізм, гарантуватиме повну волю розвитку кожного народу. Цей лад мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території. Здійснити цей лад можна тільки в безпощадній боротьбі з імперіялістичними правлячими верхівками, тільки шляхом національної революції. … Поневолені народи Сходи виступили на шлях цієї священної боротьби…»
(Звернення 1-ї Конференції Поневолених Народів Сходу Европи й Азії, 23-26 листопада 1943 р. (опубл.: Україна проти Москви (Збірка статей). — Видання ЗЧ ОУН, 1955. — С. 170. — Бібліотека Українського підпільника, ч. 2))
«… Ми цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої границі, то дальше на Схід, то дальше на Захід» (В'ячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. — Київ-Філадельфія, 1995. — С.421)
«… Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідти нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією» (Улас Самчук, «Морозів хутір», з трилогії «Ост», 1948, Цит.за: Костюк Г. Образотворець «времени лютого» // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. — К.: Рось, 1994. — Кн.2. — С.506).
«… Шанс України — не в заборольності, а якраз у рубіжності. Сотні років ми плачемо, що ми — чайка при битій дорозі. Прежалісна пісня і справді гарна… Але шанс України якраз у тому, що вона при битій дорозі. Що вона і Європа і Азія. Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу. Було багато орієнтальних впливів і зв'язків… Трипілля і Іран. Візантійське защеплення теж було східнє. Шпенглер розглядає візантійську культуру як арабську. Слово о полку Ігоревім зв'язане не тільки з нормандськими сагами і піснею про Ролянда. Воно зв'язане з біблією і епосами Сходу. Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу… Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева… Судилося нам бути не тільки Європою, а і Азією. Судилося бути Україною… Тут приходить на допомогу наш традиціоналізм… Відкритий вітрам історії. Хай гудуть з Заходу і зі Сходу. Хай зустрічаються. В їх зустрічі, на битій дорозі існує Україна… Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Европа і не Азія, але і Европа, і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. Не острів серед суходолів — припонтійських і тучних, але щось з того, — осередок двох материків…» (Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. — Харків: Фоліо, 1998. — Т. 1. — С. 593—594).
«… сучасна проблема України виявляється не справою „малого“ народу на обмеженій та непевній території Придніпрянської Малоросії, а проблемою „великої нації“ — СФІНКСА ЄВРОПИ. Величезна північно-чорноморська просторінь Метрополії України від Карпатів по Кавказ простягається українськими осельчими раменами далеко на Азійський схід аж по Сірий і Зелений Клин», «… історія присудила статися нам спадкоємцем-власником безмежних просторів чорноморських євразійських степів, земель колишніх великих євразійських імперій чингізханів і тамерланів …»
(Тиміш Олесіюк. Соборна Україна.- К.: Укр. Видавнича Спілка, 2004. -С.9, 17)
"… Але можливе ще і третє розуміння: Україна як центр напруги культурно-цивілізаційних устремлінь східноєвропейської Ойкумени, як «серединна земля» Великого Євразійського Простору. Отже, третій шлях розвитку України — це імперський шлях… Український імперіалізм — це не стільки комбінації із суверенітетом України. Це насамперед — самовідчуття еліти і народних мас. Це претензія на духовну, а у віддаленій перспективі, не виключено, — політичну першість у співтоваристві Візантійської Ойкумени, у боротьбі с профанізмом «сучасного світу»
(Андрій Окара. «У пошуках імперської перспективи: Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації?»// http://thule.primordial.org.ua/mesogaia/okara_imperia.htm)
Примітки
Див. також