Марк Октавій

Марк Октавій
Marcus Octavius
Народився	ІІ століття до н. е. Рим
Помер	ІІ століття до н. е. Рим
Громадянство	Римська республіка
Діяльність	давньоримський політик
Посада	народний трибун[1][2]
Наступник	Квінт Муммій
Батько	Гней Октавій
Мати	невідомо
Діти	Гней Октавій

|батьки= |Батьки= |магістратура= |політичний опонент=

М́арк Окт́авій (лат. Marcus Octavius; жив у ІІ ст. до н. е.) — давньоримський політичний діяч, народний трибун (133 рік до н. е.), опонент Тиберія Гракха. Він був сином Гнея Октавія — консула в 165 р. до н. е.

Джерела

Тит Лівій

Докладно викладено історію Риму цього періоду в Тита Лівія[3] (лат. Titus Livius) (59 до н. е. — 17 н. е.) . У його оповіданні багато збігів з Діонісієм, що пояснюється використанням одних і тих же першоджерел, включаючи анналістику Діонісія і Цицерона. Але є між ними і відмінності, зумовлені спрямуванням їх інтересів. Лівія особливо цікавить політична історія, а його виклад соціальних та етнічних процесів більш коротко. До середини XX століття світова джерелознавча критика докладала чимало зусиль, щоб дискваліфікувати Лівія як історика та зобразити його лише як ритора. За Лівієм, з легкої руки Іполита Тена, закріпилася етикетка чудового оповідача, і за його твором визнавалися лише художні достоїнства. Достовірність його повідомлень про ранньому Римі розцінювалася як більш ніж сумнівна. Археологія свідчить про достовірність переданих Лівієм версій. Але є підстави говорити про знайомство Лівія (може бути через посередництво Варрона або безпосередньо) з етруської історіографією. Цікаво відзначити, що А. В. Немирівський, негативно ставиться до Лівія, бо той помітив, що Лівій запозичив відомості про знамення і чудеса з жрецьких книг. Але це як раз говорить на користь Лівія, так як засвідчує їм використання понтифікальних анналів, що надає його повідомленнями більшу надійність.

Плутарх

Плутарх[4] (грец. Πλούταρχος, лат. Plutarch, близько 46 — 120/125 до Р. Х) подібно Діонісію, він прагне підкреслити те загальне, що є в культурі римлян і греків і разом з тим деколи вдається до пояснення латинських термінів з допомогою грецьких слів з подібним звучанням, що приводить його до неправильних тверджень. Але, використовуючи цей прийом, він проявляє себе як автор, намагається самостійно осмислити матеріал, яким він володіє, а не як компілятор. Втім, просте компілювання у стародавніх авторів з точки зору джерелознавства несе в собі, як нам здається, більше позитивних рис, ніж негативних, оскільки в більш-менш чистому вигляді доносить до нас відомості з втрачених творів. Для Плутарха характерно приведення кількох відомих йому версій, що свідчить про його неабиякої ерудиції. Особливо добре він знає грецьких письменників, у тому числі і Діокла з Пепаретоса, а також Проматиона, автора «Історії Італії».

Аппіан[5] (дав.-гр. Αππιανός εξ Αλεξανδρείας) (кінець 1 століття — † 70-і роки II століття) побіжно описує події II ст. до н. е. і не лише тому, що не є сучасником описуваним подіям. Жив у Римі та Єгипті в добу імператорів Траяна, Адріана і Антонія Пія. Спочатку Аппіан займав високу державну посаду в Єгипті, потім отримав римське громадянство і був зарахований в стан вершників. По тому Аппіан був адвокатом в Римі. Праця Аппіана «Історія Риму» (24 книги) багата на фактичний матеріал. Збереглися також його історії воєн: громадянських, з Карфагеном, Сирією, Македонією, Лівією і в Іспанії.

В його «Історії Риму» важливе місце посідає частина, присвячена війнам Риму з Мітрідатом VI Євпатором. Апіан докладно описав політику Мітрідата стосовно північно-причорноморських греків та скіфів і його смерть у Пантікапеї.

Діоніссій Галікарнасський

Чіткий виклад всієї найдавнішої історії Риму міститься у праці Діонісія Галікарнаського[6], який оселився в Римі. в умовах зміцнення принципату Августа. І це відбилося на висвітленні раннього Риму грецьких ритором. Історія перших царів, засновників римської величі, витримана чи не в апологетичних тонах. При цьому Діонісій прагне підкреслити близькість і навіть спорідненість італійських народів з греками. Однак поряд з такою насторожує тенденційністю твір Діонісія відрізняється обширної джерельної базою. Він знайомий з римською традицією і особливо добре знає грецьких істориків, сицилійців, вельми обізнаних у найдавнішій італійської історії. Тому відомості про заселення Італії індоєвропейцями, які передає Діонісій, мають безумовну цінність. Заслуговують довіри і багато повідомлень про соціальний лад і релігії давніх римлян. Він, мабуть, мав місцевими дуже давніми переказами. Важливо відзначити, що Діонісію відомі царські встановлення, причому по якомусь дуже стародавнього тексту[7].

Марк Цицерон

Марк Тулій Цицерон був високоосвіченою людиною, законоведом і знавцем вітчизняної історії. Спалахи його ерудиції розкидані по всіх його творів. У його трактаті «Про оратора» (II, 15, 62 — 63) міститься важливе зауваження про принципи роботи історика: недопущення брехні, пристрасті та злості. С. Л. Утченко справедливо зауважує, що Цицерон чи дотримувався цих правил, особливо коли справа стосувалася сучасних йому подій. Але, викладаючи найдавнішу історію, він, мабуть, стояв ближче до істини. Він деколи ставився критично до розповідей про Ромула і Нуме. Він знає своїх попередників і дуже цінує Катона. Головне значення для цієї теми має трактат Цицерона «де "Республіка"». Цицерон викладає в ньому свою ідею про ідеальну державу, яка має поєднувати в собі переваги царської влади, правління перших людей і щось на зразок контролю над справами з боку мас. До царської влади він ставиться дуже позитивно, відзначаючи, правда, нестійкість цієї форми, можливість її виродження в тиранію. Але сприятливе враження викликає у нього саме період перших царів. Традиція про їх правлінні передана Цицероном досить докладно.

Рід Октавіїв

Октавії (лат. Octavii) — давньоримський плебейский рід, який переселився за Тарквінія Пріска з міста вольсків, а при Сервії Туллії увійшов у середовище патриціїв.

Рід Октавіїв був введений в сенат Тарквінієм Древнім серед останніх, що приєдналися до сенату. На честь Октавіїв названо провулок в найбільш населеній частині Велітр; і раніше там знаходився вівтар, присвячений одному з Октавіїв, який

будучи воєначальником в одній прикордонній війні, приносив одного разу жертви Марсу, як раптом прийшла звістка про набіг ворогів: вихопивши з вогню нутрощі жертви, він розсік їх напівсирими, пішов у бій і повернувся з перемогою. Існувало навіть громадська постанова, щоб і надалі жертовні нутрощі приносилися Марсу таким же чином, а залишки жертви віддавалися Октавіям.

Ім'я роду походить від praenomen Octavus, подібно Quintus, Sextus, Septimus, Decimus та ін.

Більш відомі члени цього роду

Гней або Гай Октавій Руф, квестор 230 року до н. е. Перший представник плебейського роду Октавіїв.

Гней Октавій — в 205 р. до н. е. був претором у провінції Сардинія. Віднявши у карфагенян 80 вантажних суден, він у наступному 204 р. отримав під свою команду 40 військових кораблів для оборони берегів Сардинії і постачав римське військо, що знаходилося в Африці, хлібом.

Гней Октавій, син попереднього — в 180 р. до н. е. був посланий в Грецію, щоб відхилити греків від союзу з Персеєм. В 168 р. до н. е. він як начальник флоту діяв у Македонського узбережжя і на острові Самофраці примусив Персея до здачі. У 162 р. до н. е. він був відправлений послом в Сирію, але сирійців обурили його утиски і підступна політика, і він був убитий.

Марк Октавій, народний трибун 133 р. до н. е. — стояв на стороні оптиматів і виступив проти аграрного закону свого колеги, Тіберія Гракха. В тому, що сталося потім бурхливому зіткненні між трибунами народ ледь не розтерзав Октавія, який був врятований своїми однодумцями.

Гай Октавій, батько Августа — у 63 р. до н. е. брав участь в боротьбі з Катиліною. У 60 р. до н. е., як пропретор, був намісником Македонії, і там знищив залишки загонів Катиліни і Спартака; відрізнявся строгістю моралі та чесністю. За перемогу над фракійцями був проголошений імператором. Помер у 59 р. до н. е.

Октавіан Август

Марк Антоній -- чоловік Октавії Молодшої

Одна з дочок його, Октавія Молодша, могла бути названа ідеалом римлянки. Вона була заміжня спочатку за Гаєм Марцеллом, від якого мала сина, Марка Марцелла, усиновленого Октавієм. В 40 р. до н. е. вона стала дружиною Марка Антонія. В 34 р. до н. е., завдяки її посередництву, була припинена сварка між Антонієм і Октавіаном. Пізніше вона була покинута Антонієм заради Клеопатри, але, незважаючи на вмовляння Октавіана, залишилася вірна сімейного вогнища і, як чесна дружина, виховувала своїх дітей. Октавіан назвав її ім'ям побудований їм портик з бібліотекою і двома храмами. В 32 р. до н. е., через листи Антонія, Октавія залишила його будинок, повівши з собою всіх своїх дітей. Коли Октавіан замислив віддати свою дочку Юлію за Агриппу, одруженого з дочкою Октавії, остання енергійно чинила опір цьому плану. Вона померла в 11 р. до н. е. 

Політична діяльність

Походив з роду вершників Октавіїв. Молодший син Гней Октавія, консула 165 року до н. е. У 162 році до н. е. втратив батька, якого було вбито в Сирії. За заповітом отримав значні статки.

Тиберій Гракх

Здобув гарну освіту, був другом Тиберія Семпронія Гракха. Водночас підтримував гарні стосунки з оптиматами. У 133 році до н. е. обирається народним трибуном.

У зв'язку з реформою Тиберія Гракха, фактично була оголошена війна великим землевласникам, які, як і триста років тому, були головним чином представлені в сенаті. Марк Октавій, який був товаришем Гракха по трибунату, опротестував закон перед голосуванням; таким чином за законом пропозицію було знято з обговорення. Як свідчить Аппіан, саме великі землевласники переконали Марка Октавія виступати проти закону Тиберія Гракха[8].

Аграрний закон був проведений серед загального тріумфування і були обрані перші члени колегії за розділом державних земель. Обрані були ініціатор закону, його двадцятирічний брат Гай і його тесть Аппій Клавдій. Такий підбір осіб з однієї родини посилив озлоблення аристократії. Коли нові посадові особи звернулися, як прийнято, до сенату за коштами на організаційні витрати і добовими, у відпустці перше їм було відмовлено, а добові призначені в розмірі 24 асів. Війна розгоралася, ставала дедалі запеклішою і все більше брала особистий характер. Важка і складна справа розмежування, відібрання і розподілу державних земель вносив розбрат у кожну громаду громадян і навіть в союзні італійські міста[9].

Тоді Гракх у свою чергу призупинив функціонування державних органів та правосуддя. Розгублений Гракх вдруге вніс свою пропозицію.  Обурений вчинком Октавія, Тіберій взяв назад свій перший, більш лагідний законопроєкт і вніс новий, більш прийнятний для народу і більш суворий до порушників права, яким на цей раз ставилося в обов'язок звільнити всі землі, які коли-небудь були придбані в обхід раніше виданих законів. Октавій, зрозуміло, знову його опротестував. На благання свого товариша і колишнього друга не перешкоджати порятунку Італії він відповів, що їх думки розходяться саме з питання про те, якими заходами можна врятувати Італію; він послався також на те, що його непорушне право, як трибуна, накладати своє veto на пропозиції іншого трибуна не підлягає сумніву[10].

Коли настав призначений день і Тиберій був готовий закликати народ до голосування, виявилося, що урни викрадено багатіями. Піднявся страшний безлад. Прихильники Тиберія були досить численними, щоб застосувати насильство, і вже збиралися разом, але Манлій і Фульвій, обидва колишні консули, кинулися до Тиберія і, торкаючись його рук, зі сльозами на очах молили зупинитися. Тиберій, і сам бачачи насувається лихо і живлячи повагу до обом цим мужам, запитав їх, як вони радять йому вчинити, але вони відповідали, що не можуть покластися на себе самих у такій справі і вмовили Тиберія надати все на розсуд сенату. Коли ж і сенат, зібравшись, нічого не вирішив з вини багатіїв, які мали в ньому велику силу, Тіберій звернувся до засобу і незаконного, і недостойному — не знаходячи жодної іншої можливості провести голосування, він позбавив Октавія влади. Але перш, на очах у всіх, він говорив з Октавієм в самому ласкавому і дружньому тоні і, торкаючись його рук, благав поступитися народу, який не вимагає нічого, крім справедливості, і за великі труди й небезпеки отримає лише скромну винагороду. Але Октавій знову відповідав відмовою, і Тиберій заявив, що якщо обидва вони залишаться в посади, наділені однаковою владою, але розходяться в думках з найважливіших питань, рік не закінчиться без війни, а, стало бути, одного з них народ повинен позбавити повноважень — іншого шляху до зцілення недуги він не бачить. Він запропонував Октавію, щоб спершу голоси були подані про нього, Тиберії, запевняючи, що спуститься з піднесення приватною особою, якщо так буде завгодно співгромадянам. Коли ж Октавій і тут не побажав дати своєї згоди, Тиберій, нарешті, оголосив, що сам влаштує голосування про долю Октавія, якщо він не відмовиться від попередніх намірів[9].

Суть пропонованих Тиберієм Гракхом реформ

Боротьбу за проведення реформи очолив учасник кружка Сципіона і його родич — Тіберій Гракх. Він належав до знатного плебейського роду Семпроніїв. Предки Тіберія не раз займали провідні магістрати. З боку матері він був внуком Сципіона Африканського, переможця Ганнібала при Замі. Рано вступивши на шлях військової і політичної діяльності, Тіберій висунувся під час облоги і штурму Карфагена, а потім в Нумантинській війні. Розповідали, що на Тіберія, коли він відправлявся на війну, справив незабутнє враження вид Етрурії, де замість вільних римських землеробів він побачив тільки рабів, що працювали на полях або пасли худобу на пасовищах своїх власників. Сильний вплив на нього мали його близькі друзі — ритор Дісфан з Мітилени і стоїк Блоссій з Кум. Вони познайомили його з ідеями відродження поліса вільних, рівних громадян, що володіють невідчужуваними земельними наділами, що колись надихали народних вождів і реформаторів Греції еллінізму.

Тіберій був вибраний народним трибуном на 133 р. до н. е. Вступивши на цю посаду, він, посилаючись на стародавній закон Ліцинія і Секстіна, висунув свій проєкт встановлення обмежувальної норми для орендарів державної землі, вилучення у них надлишків землі і перерозподілу цих надлишків між малоземельними і безземельними римськими громадянами. Згідно з цим законопроєктом, голова сім'ї міг володіти не більше ніж 500 югерами державної землі, на кожного дорослого сина додавалося ще по 250 югерів, але в цілому не більше тисячі югерів на одну сім'ю. Вилучена понад цю норму у крупних власників земля повинна була ділитися на ділянки по 30 югерів і віддаватися бідним громадянам у вічне і невідчужуване орендне користування. Для проведення цієї реформи Тіберій запропонував створити особливу комісію з трьох осіб, уповноважених вирішувати всі питання, пов'язані з вилученням і розподілом землі.

Висунувши свій законопроєкт, Тіберій спробував, як повідомляє Аппіан, звернутися до сенату.

 Проте велика частина сенаторів, що окупували крупні площі державних земель, виступала палкими супротивниками Тіберія.

Зате плебс гаряче підтримав Тіберія. Законопроєкт Тіберія став прапором, навколо якого об'єдналися дрібні землевласники для боротьби проти крупних власників-рабовласників. Зі всіх кінців Італії стікалися до Риму селяни, щоб взяти участь в голосуванні. Тіберій, що подумував спочатку лише про збереження воєнної могутності Риму, логікою подій перетворився на вождя широкого народного руху. У гарячих словах представив він народним зборам долю селян:

Плебс штовхнув помірного і обережного Тіберія на шлях рішучих дій. Сенат як представництво нобілів рішився не допустити до реформи і приєднав собі другого трибуна — Марка Октавія, щоб той виступив проти Гракха. Октавій, що сам мав у державі публічну землю, заявив своє «veto» проти реформ. 

Закінчення трибунату Марка Октавія

Тоді сенат зробив спробу відкрити Гракху зручний шлях для відступу: два консуляра запропонували йому обговорити все діло в сенаті. Трибун охоче погодився. Він намагався витлумачити цю пропозицію в тому сенсі, що сенат в принципі схвалює розділ державних земель. Однак насправді сенс пропозиції був не такий, і сенат не був схильний до поступок. Переговори залишилися безрезультатними. Легальні способи були вичерпані. У минулі часи в подібних обставинах ініціатори пропозиції відклали б його на рік, а потім стали б щорічно вносити його на голосування до тих пір, поки опір супротивників не було б зламано під тиском громадської думки і енергії пропонованих вимог. Але тепер темпи суспільного життя стали швидше. Гракху здавалося, що на даній стадії йому залишається або взагалі відмовитися від реформи, або почати революцію. Він вибрав останнє. Він виступив у народних зборах з заявою, що або він, або Октавій повинні відмовитися від трибуната, і запропонував своєму товаришеві поставити на народне голосування питання про те, кого з них громадяни бажають звільнити від займаної посади. Октавій, зрозуміло, відмовився від такого дивного поєдинку; адже право інтерцесії надано трибунам саме для того, щоб були можливі подібні розбіжності думок. Тоді Гракх перервав переговори з Октавієм і звернувся до зібралася натовпі з питанням: чи не втрачає свою посаду той народний трибун, який діє на шкоду народу? На це питання Тиберій отримав майже одностайну ствердну відповідь; народні збори вже давно звикли відповідати «так» на всі пропозиції, а цього разу він складався в більшості із сільських 69 пролетарів, які прибули з села і особисто зацікавлених у проведенні закону. За наказом Гракха[11] ліктори видалили Марка Октавія з лави трибунів. Отже, того дня він розпустив Збори. Пізніше, помічаючи, що з усіх його дій вчинок з Октавієм особливо сильно турбує не тільки могутніх громадян, але і народ, — велика і висока гідність народних трибунів, до тієї пори непорушно підтримуваними, здавалося знищеним, — він виголосив на Зборах довгу промову, привівши в ній докази, які цілком доречно — хоча б коротенько викласти тут, щоб дати деяке уявлення про переконливості слова і глибині думки цієї людини.

Брати Гракхи (Тиберій та Гай)

Гай Гракх, який став пізніше народним трибуном, запропонував (можливо, маючи наувазі саме Октавія) не дозволяти нікому займати будь-яку магістратуру, якщо особа вже коли-небудь була позбавлена магістратури. Небавом, однак, Гай скасував свою пропозицію у зв'язку з проханням своєї матері, Корнелії. «Гай вніс два законопроєкти: по-перше, якщо народ вирішує відсторонити посадову особа від влади, йому і надалі жодна посада дана бути не може, а по-друге, народу надається право судити посадову особу, яка вигнала громадянина без суду. Один з них, без всякого сумніву, покривав ганьбою Марка Октавія, якого Тиберій позбавив посади трибуна, другий був спрямований проти Попилия, який був претором в рік загибелі Тіберія і відправив у вигнання його друзів»[9].

Тиберій Гракх, засвідчує Плутарх, помітив, що з усіх його дій розправа над Октавієм не тільки дуже вразила можновладців, а й народ сприйняв її болісно[12].

Наступником Марка Октавія став Квінт Муммій. Подальша доля невідома[13].

Оцінки діяльності Марка Октавія сучасниками

Цицерон називає Октавія серед другорядних ораторів свого часу, відзначаючи його витончений спосіб життя і витонченість мови[14]:

Таков же был и тот, кто тер­пе­ни­ем ото­мстил за оскорб­ле­ние Тибе­рию Грак­ху, — Марк Окта­вий, граж­да­нин, на ред­кость пред­ан­ный обще­ст­вен­но­му бла­гу. Что же каса­ет­ся Мар­ка Эми­лия Лепида, по про­зви­щу Пор­ци­на, млад­ше­го совре­мен­ни­ка Галь­бы, то он счи­тал­ся вели­чай­шим ора­то­ром и, дей­ст­ви­тель­но, как это вид­но из его речей, умел хоро­шо писать. У него едва ли не впер­вые в латин­ском крас­но­ре­чии появи­лась и зна­ме­ни­тая гре­че­ская плав­ность и пери­о­дич­ность фраз и даже, я бы ска­зал, искус­ное перо. Его посто­ян­ны­ми и усерд­ны­ми слу­ша­те­ля­ми были два моло­дых чело­ве­ка почти одно­го воз­рас­та: Гай Кар­бон и Тибе­рий Гракх, но о них мне еще будет вре­мя пого­во­рить после того как я ска­жу несколь­ко слов о тех, кто постар­ше[15].

На думку Плутарха, ветування Марком Октавієм запропонованого законопроєкту відбулося через те, що закон був спрямований і проти самого народного трибуна:

А це тому, що природна благородна вдача і старанне виховання підтримують у людині добропристойність не лише на вакхічних святах, а й у найполум'яніших і найчестолюбніших суперечках. Тіберій швидко зметикував, що його законопроєкт зачіпає й Октавія, який володів значними ділянками громадської землі. Він по-дружньому просив його відмовитись від боротьби, обіцяючи відшкодувати йому втрати за рахунок власного маєтку, до речі, не великого. Але Октавій і на це не пішов[12].

Аппіан про подальшу долю Марка Октавія[16]:

И Окта­вий, тот­час же после того как голо­со­ва­ние ока­за­лось про­тив него, стал част­ным чело­ве­ком и неза­мет­но скрыл­ся^31. Вме­сто него три­бу­ном был избран Квинт Мум­мий.

Примітки

1. Любкер Ф. Octavii // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 940–941.
   d:Track:Q4249594d:Track:Q101490d:Track:Q656d:Track:Q694826d:Track:Q4135787d:Track:Q24933120d:Track:Q30059240d:Track:Q45262166d:Track:Q1459210
2. Digital Prosopography of the Roman Republic
   d:Track:Q100166489
3. Ливий. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 4 червня 2018. Процитовано 1 червня 2017.
4. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Тиберий и Гай Гракхи. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 28 травня 2017. Процитовано 1 червня 2017.
5. Аппиан Александрийский. Гражданские войны. Книга I. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 12 серпня 2021. Процитовано 1 червня 2017.
6. LacusCurtius • Dionysius of Halicarnassus — The Roman Antiquities. penelope.uchicago.edu (англ.). Архів оригіналу за 7 липня 2013. Процитовано 1 червня 2017.
7. Римские древности | Симпосий Συμπόσιον. simposium.ru (рос.). Архів оригіналу за 30 травня 2020. Процитовано 1 червня 2017.
8. Аппиан Александрийский. Гражданские войны. Книга I. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 12 серпня 2021. Процитовано 23 травня 2017.
9. Плутарх. Сравнительные жизнеописания. Тиберий и Гай Гракхи. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 28 травня 2017. Процитовано 23 травня 2017.
10. Marcus Octavius | The Death of Tiberius Gracchus. sites.psu.edu (амер.). Архів оригіналу за 10 травня 2017. Процитовано 29 травня 2017.
11. ancient Rome - The Late Republic (133-31 bc) | ancient state, Europe, Africa, and Asia. Encyclopedia Britannica (англ.). Архів оригіналу за 2 вересня 2017. Процитовано 2 червня 2017.
12. Плутарх. Тіберій і Гай Гракхи. www.ae-lib.org.ua. Архів оригіналу за 7 червня 2017. Процитовано 2 червня 2017.
13. Буровский, Андрей (20 травня 2017). Древний Рим. 1000-летняя биография (рос.). Litres. ISBN 9785457537651.
14. Марк Туллий Цицерон. Брут, или О знаменитых ораторах. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 27 травня 2017. Процитовано 1 червня 2017.
15. Марк Туллий Цицерон. Брут, или О знаменитых ораторах. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 27 травня 2017. Процитовано 1 червня 2017.
16. Аппиан Александрийский. Гражданские войны. Книга I. ancientrome.ru (рос.). Архів оригіналу за 12 серпня 2021. Процитовано 3 червня 2017.

Джерела та література

• История Древнего Риму: учебник под ред. В. И. Кузищина. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Высшая школа, 1981. — 336 с. ил. (рос.)
• Roskam G. Ambition and Love of Fame in Plutarch's Lives of Agis, Cleomenes, and The Gracchi //Classical Philology. — 2011. — Т. 106. — № 3. — С. 208—225. (англ.)
• Dana C. S. Theodore Roosevelt and Tiberius Gracchus // The North American Review. — 1905. — Т. 180. — № 580. — С. 327—334. (англ.)
• Сморчков А. М. Немагистратские общественные храмы республиканского Рима. — 2004. (рос.)
• Теодор Моммзен История Рима. — СПб.; «Наука», «Ювента», 1997. Воспроизведение перевода «Римской истории» (1939—1949 гг.) под научной редакцией Ковалева и Машкина. Ответственный редактор А. Б. Егоров. Редактор издательства Н. А. Никитина. (Нем.  изд. 1923 г.)
• Тит Ливий. История Рима от основания города XXXVIII, 54, 4—5. (рос.)
• Г. Веллей Патеркул Римська історія. I. III.
• Рыжов К. Все монархи мира. Древняя Греция. Древний Рим. Византия. — М.: Вече, 1999. (рос.)
• Roskam Geert Ambition and Love of Fame in Plutarch’s Lives of Agis, Cleomenes, and The Gracchi. Classical Philology 106.3 (2011): pp. 208-225. (англ.)
• Brunt Peter A. The Roman Mob. Past & Present 35 (1966): pp. 3—27. (англ.)
• Заборовский Я. Ю. Аппиан и римская civitas в последний век существования Республики: к вопросу об источниках и характере «Гражданских войн» Аппиана // Вестник древней истории. — 1981. — № 4. — С. 138—144. (рос.)
• Хан И. Аппиан и Александрия // Вестник древней истории. — 1968. — № 1. — С. 72—86. (рос.)
• Севастьянова О. И. Аппиан и его «Римская история» // Вестник древней истории. — 1950. — № 2. — С. 253—262. (рос.)
• Елпидинский Я. С. Религиозно-нравственное мировоззрение Плутарха Херонейского. — СПб., 1893. — 462 с. (рос.)
• Ловягин А. М. Плутарх, греческий моралист // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907. (рос.)
• Ziegler K. Plutarchos von Chaironeia. — Stuttgart: A. Druckenmüller, 1964. (нім.)
• Аверинцев С. С. Плутарх и античная биография: К вопросу о месте классика жанра в истории жанра. — М., 1973; переизд. в кн.: Аверинцев С. С. Образ античности. Сб. — СПб.: Азбука-классика. 2004. — 480 с. (рос.)
• Письмо к Помпею [Архівовано 18 вересня 2008 у Wayback Machine.] (русский перевод) (рос.)
• О соединении слов [Архівовано 23 січня 2009 у Wayback Machine.] (русский перевод) (рос.)
• Римские древности [Архівовано 30 травня 2020 у Wayback Machine.] (русский перевод) (рос.)
• «Roman Antiquities» by Dionysius of Halicarnassus (полный перевод в серии Loeb classical library) [Архівовано 7 липня 2013 у WebCite] (англ.)
• «О соединении слов», греческий текст и английский перевод (1910) (рос.)
• Письма Аммею и Письмо Помпею (греческий текст и английский перевод, 1901)
• Бобровникова Т. А. Цицерон: Интеллигент в дни революции. — М.: Молодая гвардия, 2006. — 532 с. — (Жизнь замечательных людей; 1219). — ISBN 5-235-02933-X. (рос.)
• Грималь П. Цицерон / Пер. с фр.: Г. С. Кнабе, Р. Б. Сашина. — М.: Молодая гвардия, 1991. — 544 с. — (Жизнь замечательных людей; 717). — 150000 экз. (рос.)
• Звиревич В. Т. Цицерон — философ и историк философии. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1988. — 208 с. (рос.)
• Звиревич В. Т. Цицерон. — СПб.: Наука, 2016. — 255 с. — ISBN 978-5-02-039595-4. (рос.)
• Утченко С. Л. Цицерон и его время. — М.: Мысль, 1973; 2-е изд. — М., 1986. — 352 с. (рос.)
• Цицерон: 2000 лет со времени смерти: Сб. ст. / Ред.: Н. Ф. Дератани. — М.: Издательство МГУ, 1959. — 176 с. (рос.)
• Цицерон: Сб. ст. / Отв. ред.: Ф. А. Петровский. — М.: Издательство АН СССР, 1958. — 152 с. (рос.)