Кязім Емінов
Емінов Кязим Ібрагімович (24 травня 1928, Алушта, СРСР — 1 травня 1976, Ташкент, СРСР) — кримськотатарський живописець і педагог. Батько Рустема Емінова. Заслужений діяч мистецтв Узбецької РСР (1972). Лауреат 1-го ступеня Всесоюзного фестивалю молоді та студентів (Москва, 1957). Член Союзу Художників СРСР (1960). БіографіяНародився 24 травня 1928 року, в Алушті, Кримська АРСР. З дитячих років любив малювати. Займався у студії відомого художника-баталіста Миколи Семеновича Самокіша у Сімферополі. У 1944 році сім'єю та тисячами інших кримких татар був депортований до Узбекистану. Вступив вчитися до Самаркандського художнього училища. Закінчив училище у 1949 році. 13 квітня 1950 року народився син Рустам.[1] З 1954 року брав участь у республіканських та всесоюзних виставках. З 1955 року — член Спілки художників СРСР. Закінчив Ташкентський педагогичний інститут (1968; викладач М. Набієв). Працював у художніх майстернях Художнього фонду Узбецької РСР; 1968–76 — працював у Ташкентському державному педагогічному інституті: від 1975 — доцент кафедри рисунку і живопису. Персональні виставки: у м. Ак-Курган (Узбекистан, 1974), Ташкенті (1977 — посмертна). Автор монументально героїчно-епічних полотен про революційні події в Туркестані, портретів поетів та вчених Сходу, пейзажів. Окремі роботи зберігаються у Державному музеї мистецтв та Музеї ім. А. Навої[uz] в Ташкенті.[2] Загинув у автомобільній катастрофі 1976 року.[3] У листопаді 2015 в Кримському Будиноку художника проходила виставка його робіт «Перерваний шлях».[4] Творчість
«Комісар кримськотатарського народу»Робота має примітну історію. Айше знала про роботу Кязима Емінова, але коли побачила закінчений портрет уперше, була дуже здивована. «Кязим, ти написав мене в шкіряній куртці і в червоній косинці, як якогось комісара, але я ж антикомуністка, і червона хустка мені не личить», — заявила вона художнику. На що Кязим Емінов відповів: «Айше-ханум, ви не червоний комісар, ви більше — ви комісар кримськотатарського народу». «Після цього я новими очима подивилася на свій портрет і подумала: ну гаразд, якщо так, то нехай буде», — розповідала Айше-ханум.[5] Рекомендована література
Примітки
|