|
Кузьмін Дмитро Володимирович (поет)
Дмитро Володимирович Кузьмін (нар. 12 грудня 1968, Москва) — російський поет, видавець, ЛГБТ-активіст. У 2014 році емігрував до Латвії. Літературну і літературно-організаційну діяльність розпочав 1988 року, проводячи пошук молодих талантів і організовуючи літературні читання. З розвитком Інтернету перевів у мережу діяльність створеної ним Спілки молодих літераторів «Вавилон», що дозволило розширити коло читачів. З 1993 — головний редактор видавництва «АРГО-РИСК». Лауреат Премії Андрія Білого 2002 року в номінації «Особливі заслуги перед російською літературою» «за подвижництво у справі побудови літературного Вавилона і творче примноження традицій неофіційної словесності». БіографіяДмитро Кузьмін народився 12 грудня 1968 в Москві. Син архітектора Володимира Легошина і літературного критика, редактора Едварди Кузьміної; онук літературознавця Бориса Кузьміна і перекладачки Нори Галь. В 1985 — 1987 роках навчався на філологічному факультеті Московського державного університету, був відрахований. Закінчив філологічний факультет Московського педагогічного державного університету (1993). 2 січня 1992 року зареєстрував громадську організацію під назвою «Союз молодых литераторов „Вавилон“, общественная творческая организация», а місцем реєстрації стала квартира його матері Едварди Кузьміної: 117485, Москва, Миклухо-Маклая ул., д. 39, корп. 2, офис 389. [2]. Став автором ідеї створення приватного видавництва «Арго-Риск», яке зареєстрував у 1993 році московський вчений-біолог Арцатбанов Владислав Юрійович (творчий псевдонім — Владислав Ортанов) за адресою квартири свого гей-партнера В. А. Гуськова у московському районі Вешняки (улица Старый Гай, дом 6, копус 2, кв. 419). Спочатку саме Ортанов-Арцатбанов був видавцем і редактором першої в СРСР гезети для секс-меншин «Тема» (випускалась у 1990—1991 роках спільно з Романом Калініним в м. Рига, згодом розійшовся з Калініним через радикалізм з боку останнього)[3] Далі став видавцем та редактором першого у Росії гей-журналу «РИСК. Равноправие. Искренность. Свобода. Компромисс» у 1991—1993 роках (офіційно зареєстрував його 3 жовтня 1991 року в Москві, з грудня 1991 року випустив 6 номерів). На першій сторінці цього журналу було вказано: «Журнал зарегистрирован решением Моссовета № 243 от 03.11.91. Ответственный редактор В. Ортанов».[4]. У 1994 році редагування Ортанов передав Кузьміну, але тоді настала пауза на два роки, через відсутність фінансування. Згодом видавництвом і випуском відновленого журналу «РИСК» у 1995—2002 роках керував у якості головного редактора Дмитро Кузьмін. У 1998—2002 роках він видавав цей журнал під брендом видавництва «KOLONNA Publications», яким керував Дмитро Волчек. Як далі згадував Кузьмін, у 2006 році у них з Волчеком відбувся розрив: «Мне был очень близок „Митин журнал“ рубежа 90-х–2000-х, в те же времена мы как-то сотрудничали, я свел его с Дмитрием Боченковым, отличным парнем-натуралом, которого нереализованная гомосексуальная струнка побудила затеять издательство „Колонна“ для выпуска книг соответствующей тематики… Потом вкусы и взгляды Волчека претерпели некоторую эволюцию, „Колонна“ стала фактически его проектом, и в 2006 году мы публично разругались после того, как он потребовал убрать марку „Колонны“ с выпускаемых мною книжек (потому что мой личный издательский бренд, „АРГО-РИСК“, унаследованный мною у отошедшего от дел Влада Ортанова, одного из основателей российского гей-движения, давно уже de jure не существует, и мне нужно ставить на мои издания что-то еще). Основное, что мне мешает в волчековских любимцах, — это именно преобладание трансгрессии над проблематизацией. В этом смысле Нугатов — автор вполне волчековский, и, собственно, я же ему и посоветовал предложить Волчеку свою книгу стихов, которая в итоге в „Колонне“ и вышла; я не думаю, что Нугатов пустышка».[5] Однак Волчек наводить іншу причину розриву з Кузьміним: «Книга филолога Александра Маркина — настоящий литературный дневник, такой же великолепный, как записки Анри де Монтерлана или Жюльена Грина. Редчайший пример частной хроники, в ЖЖ таких почти нет. Я предлагал эту книгу на премию Андрея Белого. К сожалению, Дмитрий Кузьмин, даже не прочитав ничего, упёрся, как осёл, и отказался эту номинацию поддержать. Ну, Бог ему судья, это дело давнее».[6] Ортанов надалі зосередився на випуску гей-журналу «АРГО» (абревіатура від назви організації, утвореної під керівництвом Ортанова: «Ассоциация за Равноправие Гомосексуалистов»), у 1993—1996 роках випустив 4 номера. Саме для продовження випуску журналів «АРГО» та «РИСК» Ортанов заснував у 1993 році видавництво з абревіатурою «АРГО-РИСК», яке Кузьмін зміг очолити тільки через 5 років — у 1998 році; але до того, в 1993—1998 роках головним редактором цього видавництва був московський гей-журналіст Личов Дмитро Валерійович, який видав під своєю редактурою 7 книг («Другой: сборник гей-рассказов и стихов» — 1993 р.; Жуков, Максим Александрович. Московские ригведы: стихи. — Москва: ТОО «АРГО-РИСК», 1993; Мэо, Сергей. Журчанье и писк: Проза и стиши. — Москва: ТОО «АРГО-РИСК», 1993; Раса брезгливых: Стихи / Полина Барскова; [Худож. О. Пащенко]. — Москва: ТОО «Арго-риск», 1993; Наташа: Кн. для чтения / Нестор Бегемотов, Александр Дашевский. — Москва: ТОО «Арго-риск», 1994; Вервольф. Родная кровь: сборник / Werwolf; [Худож. Д. Крюгер]. — Москва: ТОО «АРГО-РИСК»: Лычев, 1994; Зосимов А. Ф. Если ты голубой. — М.: Арго-Риск, 1995.). В журналах «АРГО» та «РИСК» того часу Кузьмін друкувався під псевдонімами «Константин Евгеньев» та «Алексей Зосимов», а своїм конкурентом вважав тоді Ярослава Могутіна — багатолітнього коханця Ортанова, який також друкувався у цих журналах. Після смерті Ортанова 2011 року, вже у 2012 році Кузьмін заявив: «Издательскую марку, красивое и непонятное название „АРГО-РИСК“, мне подарил недавно ушедший из жизни Владислав Ортанов — один из основателей российского гей-движения; он её регистрировал в расчёте на создание первой российской гей-организации, для которой придумал складывавшееся в звучную аббревиатуру название: „Ассоциация за равноправие гомосексуалов: равенство, искренность, свобода, компромисс“; организацию такую ни тогда, ни потом ещё довольно долго создать не удалось, аббревиатура не пригодилась, и последующие рецензенты выходивших под этой маркой стихотворных сборников смутно прозревали в этом дефисном написании каких-то рискованных аргонавтов. Компьютерную вёрстку мне пришлось освоить самому…»[7] Також Кузьмін був головним редактором газет «Новая литературная газета» (1994—1995) та «Литературная жизнь Москвы» (1997—2002 рр., вийшло 65 випусків). Кандидат філологічних наук (2005), тема дисертації — моновірш. У 2014 році запрошений професор Принстонського університету[8].  Емігрантський період життяПочинаючи з осені 2014 року, постійно проживає у Латвії, у селі Озолнієкі під Ригою. За словами Кузьміна, переїхав туди з Москви через незгоду з політичним курсом російської влади[9]. Втім, уже живучи в Латвії, Кузьмін продовжував періодично навідуватися у Москву, де в 2017 році взяв участь у літературному вечорі під назвою «Пункт назначения»[10]. У 2015 році заявив латвійському телеканалу наступне: «Гібридна війна — це не неподобство на Донбасі, вона проходить на вулицях Москви та телеканалах щохвилини. Вона (гібридна війна) проходить через твоє серце і мозок щохвилини. Я відчуваю, що весь у цьому, бо займаюсь поезією. Я учасник „гібридної війни“»[11]. Також Кузьмін заявив: «Я не хочу відповідати за те, що я роблю в Росії, тому що вважаю цей режим злочинним — як за зовнішніми діями: анексія Криму, так і всередині країни — там диктатура, причому малосимпатична»[12]. Переклав російською книгу вибраних віршів Юрія Тарнавського[13], вірші Михайла Григоріва, Остапа Сливинського, Сергія Жадана та інших, упорядкував і надрукував російською вибрані вірші Жадана і Сливинського у своєму видавництві. Збірку віршів Кузьміна «Ковдри не передбачені» (2018) видано українською видавництвом «Крок». Вірші Кузьміна, як зазначив у зв'язку з тим часопис «Критика», «танцюють між риторичністю, іронією, зворушенням і метафорою»[14]. «Я мріяв видати російського автора саме в контексті українсько-російської війни, — заявив голова видавництва Юрко Завадський. — Це прекрасний автор дуже високого рівня, майстер поетичного слова; один із небагатьох поетів, яких я знаю, котрі реально творять те, що розуміють»[15]. У 2019 році в журналі «Волга» вперше у російському літературознавстві опублікував фундаментальну наукову статтю «Другие. Поэзия Украины сегодня» (укр. Інші. Поезія України сьогодні)[16]. У лютому 2022 року виступив ініціатором та автором відкритого листа, що охарактеризував російський напад на Україну як «моральну катастрофу Росії, що поставила її на одну дошку з фашистською Німеччиною»[17]. Заснував у містечку Озолнієкі під Ригою видавництво «Literature Without Borders». Видав у ньому два збірника власних поетичних перекладів з української на російську мову:
Особисте життяУпродовж багатьох років позиціює себе як відкритий гей, заявляв про необхідність камінг-ауту для знаменитостей[18]. Спочатку був відкритим гомосексуалістом, та заявляв про необхідність камінг-ауту для знаменитостей. За словами Кузьміна: «Я встречался с почтеннейшим философом, на старости лет перетащившим к себе в Академию наук из провинциального педагогического института красавчика-аспиранта (после смерти наставника немедленно окружившего себя толпой студенток-поклонниц), за одним из моих эпизодических любовников ухаживал другой почтенный старец — любимый всем Петербургом театральный актер, а у одного из моих друзей-поэтов был недолгий, но прекрасный роман с блистательным композитором, любимцем продвинутой богемы, — и каждый раз я думал: ну вот что мешает каждому из них отказаться от этой игры в прятки (все равно ведь ближайшее окружение все знает!) и заявить во всеуслышание: да, я — гей, и любые попытки власти, прессы, общества заклеймить геев или запретить геев касаются не каких-то экзотических кривляющихся папуасов, образ которых сформирован в массовом сознании умелой нарезкой кадров западных Love Parades, и не лагерных „опущенных“ с погасшими глазами, а лично меня!»[18] Вже у 2014 році Кузьмін почав позиціонувати себе як гей, але з ухилом у бісексуальність, з ним одружилась у Києві влітку 2014 року трансгендерна жінка-поетеса Симоненко Дарія Олександрівна (1989 року народження, уродженка м. Стаханов Луганської області, на той час — ФтМ транссексуал, не повністю оперований, проводила маскулінізуючу гормональну терапію), яка народила від нього в Латвії 9 жовтня 2014 року дочку Єву-Елеонору.[19] Фактично, Фрідріх на той момент зробив операцію з видалення молочних залоз і був чоловіком, але по документам залишався жінкою на ймення Дарія.[20] Фрідріх та Дмитро Кузьмін шлюб уклали в Києві, з того часу Кузьмін — одружений чоловік, хоча формально його трансгендерна дружина — це вже не Дарія, а чоловік на ймення Фрідріх, якому вдалося невдовзі офіційно за паспортом змінити стать. Спочатку, в 2017 році Фрідріху вдалося отримати новий закордонний паспорт, про це останній разом з Дмитром Кузьміним заявили в ефірі Українського телебачення.[21] При цьому Кузьмін продовжував жити зі своїм давнім другом, поетом Дмитром Бєляковим, з яким він зустрівся у 1991 році. За його словами: «Если серьезно, то мы с моим супругом только что отметили 29-ю годовщину знакомства, случившегося в московском метро: вошли в один вагон на станции „Третьяковская“ и встретились глазами. Всем, что я смог сделать, я обязан ему. Но поскольку я полагаю, что и в жизни точно так же, как в поэзии, базовая ценность — разнообразие и многоголосие, постольку у нас открытые отношения (…) Я всегда пытался, насколько это возможно, разделять личное и профессиональное и не заводить романов с коллегами, но двое моих возлюбленных в итоге печатаются как поэты, потому что поэзия вообще штука заразительная. Благодаря одному из спутников нескольких лет моей жизни, прекрасному трансгендерному юноше, у нас теперь растет дочь».[22] Раніше Кузьмін у 2015 р. розповів журналісту Річарду Мартіну-Хемфілу наступне: «Технічно у моєї дочки — три батька, пояснює Кузьмін. Один батько — це транссексуал Фрідріх, який живе в Україні і який народив від Кузьміна дочку роком раніше. Іншого батька також звати Дмитро, і є громадянським чоловіком Кузьміна».[23] У 2019 році мати дочки Кузьміна — транссексуальна особа FtM Дарія Симоненко отримала новий паспорт, де замість жіночої вже була зазначена чоловіча стать, як громадянин України Симоненко Фрідріх Олександрович. У 2020 р. останнім була очолена та зареєстрована у Києві громадська організація «Транс Дженерейшн».[24] При цьому, у співпраці з Дмитром Кузьміним, Фрідріх Симоненко продовжував займатися поетичною творчістю під псевдонімом «Фрідріх Чернишов». Але вже у 2017 році Фідріх перестав жити з Кузьіним, та мусив повернутися до Києва. Правда, Кузьмін допоміг йому купити київську квартиру. Уже в 2019 р. у журнальній публікації Кузьмін високо оцінив поезію Чернишова, зазначивши наступне: «Квир-поэзия Чернышёва вертится вокруг вопроса о возможности и необходимости отмены самой парадигмы, в рамках которой людей уместно классифицировать по объекту и структуре их желания. Удержание этой парадигмы Чернышёв приравнивает к сохранению гетто для всех носителей гендерной (и, расширительно, любой другой) неконформности; разрушение же парадигмы не означает, разумеется, ни счастья, ни благополучия, а только возможность выстраивания своей индивидуальной судьбы. В этом смысле плакатная резкость многих текстов Чернышёва не вырастает из нарратива „с человеческим лицом“, с прямыми этическими импликациями (как это было, в частности, у Виталия Юхименко, в 2000-е годы в одиночку представлявшего гей-поэзию в русской литературе Украины), жертва не рассчитывает на эмпатию, а провоцирует и продуцирует агрессию. И здесь Чернышёв неожиданно сближается с Жаданом, в ранней поэзии которого персонажи тоже должны вызывать у читателя сложную смесь отвращения и восхищения».[16] У 2022 році трасгендерна персона з Англії народила для Кузьміна сина, якого назвали Вінсент-Аврелій, офіційно батьками для нього стали сам Кузьмін і його гей-партнер Дмитро Бєляков, який у Латвії офіційно був зареєстрований чоловіком Кузьміна. У 2023 році Кузьмін фактично заперечив той факт, що він є геєм та гей-активістом: «Семья как социальный институт жизнеспособна именно потому, что она может быть изменчива и разнообразна. Впрочем, это к любому социальному институту относится, включая поэзию. И в свете этого понятно, что как раз категорию сексуальной ориентации я не люблю, пользуюсь ею вынужденно и с гораздо большей охотой определял бы себя не как гея, а как квира — человека свободного, способного любить того, кого хочется любить, не придавая значения привычному набору оппозиций (кошка или собака, чай или кофе, Пастернак или Мандельштам, мужчина или женщина). А то, что в моем случае это обычно юноши, а не девушки, мне-то как раз видится обстоятельством глубоко непринципиальным, хоть я и понимаю, чем это мое предпочтение обусловлено (спойлер: не генетически). Но, к сожалению, мировая квир-революция несколько забуксовала, активизм последней волны развернулся в ином направлении: не против оппозиций и классификаций, а, наоборот, за умножение оппозиций и квалификаций, дробление на группы, каждая из которых формулирует свой собственный запрос по отстаиванию своих прав».[25] Фактично, з того часу Кузьмін позиціонував себе більшою мірою, як бісексуал або пансексуал, але уже не в якості «стовідсоткового» гея. Примітки
Посилання
|
||||||||||||||||||||||||||||||
