|
Католицький традиціоналізм Католи́цький традиціоналі́зм — включає у себе течії в Римо-католицькій церкві, які наполягають на необхідності відновлення багатьох звичаїв, традицій, літургійних форм і викладу вчення церкви, що існували до Другого Ватиканського собору (1962–1965). Екуменізм також відкидається більшістю представників традиціоналізму.[1] Діляться на кілька груп:
Серед кардиналів прихильником католиків-традиціоналістів був покійний австрійський кардинал Альфонс Штиклер. Традиціоналісти в сопричасті з церквоюНаступні групи в принципі приймають документи Другого Ватиканського Собору:[1]
У 1984 році, щоб піти назустріч традиціоналістам, які в першу чергу вимагали перегляду літургійної реформи, Папа Іван Павло ІІ дозволив, за певних умов, відправляти Святу Месу за Римським місалом 1962 року,[2] після того, як з 1974 року в парафіяльних месах було дозволено використовувати лише видання Римського Місалу, оприлюднене Папою Павлом VI у 1969 році, яке з 1970-х років гостро критикували традиціоналісти. У своєму motu proprio Summorum Pontificum[en] 2007 року Папа Бенедикт XVI повторно врегулював і значно розширив умови, за яких літургійні святкування могли відбуватися в дособоровій формі, яку він оголосив надзвичайною формою римського обряду. Папа Франциск скасував цю дихотомію римського обряду у своєму motu proprio Traditionis custodes[en] від 16 липня 2021 року, постановивши, що літургійні книги 1970 року у версіях, виданих папами Павлом VI та Іваном Павлом II, є «єдиним вираженням lex orandi[en] римського обряду». Відтоді відправлення Святої Меси згідно з Missale Romanum 1962 року обмежується кількома винятками, які потребують схвалення відповідного єпархіального єпископа. Традиціоналісти в незгоді з церквоюЛефеврНайвищої популярності серед речників католицького традиціоналізму досяг французький архієпископ Марсель Лефевр, який помер у 1991 році. Його рух, за деякими даними, налічує понад 600 000 послідовників. На чолі руху стоїть Священиче Братство св. Пія X, яке стверджує, що налічує понад 700 священників,[3] не має канонічного статусу в Римо-католицькій церкві з 1975 року і вважається розкольницьким.[1] Незаконні єпископські свячення призвели до відлучення чотирьох висвячених і двох висвячених єпископів у 1988 році. Деякі священики, які відкинули цей розкольницький розвиток, заснували Священиче братство святого Петра в 1988 році.[4] Відлучення чотирьох священиків, які були висвячені в той час, було знято Папою Бенедиктом XVI 21 січня 2009 року. Однак вони і священики братства залишаються відстороненими і вважаються «бродячими кліриками», які були законно, але здебільшого незаконно висвячені на священство і діють без церковного дозволу. Коли незабаром після цього єпископ-брат Річард Вільямсон був засуджений за підбурювання людей до заперечення Голокосту[5], Папу Бенедикта XVI критикували за те, що він недостатньо відмежувався від антисемітизму, інтегрувавши Братів Пія.[6] У 2020 році Братство Пія відзначило своє 50-річчя[7]. ІнтегралізмЗ богословської точки зору традиціоналізм є спадкоємним з течією богословського інтегралізму, яка певний час домінувала в керівництві Римо-католицької церкви в XIX і на початку XX століть. Інтегралістський традиціоналізм відкидає позиції Другого Ватиканського собору, які, на думку його прихильників, несумісні з попередніми рішеннями церковного магістрату, або критикує його постанови як нечіткі та оманливі. Окрім літургійних змін, це стосується, зокрема, визнання релігійної свободи та колегіальності єпископату. Історично інтегралістський традиціоналізм пов'язаний з оборонною боротьбою папства проти Просвітництва і лібералізму, яка завершилася спочатку догматом непогрішності Першого Ватиканського собору, а потім внутрішньою боротьбою Папи Пія X проти так званого модернізму. Традиціоналісти вважають цей захист від сучасних помилок часу і відповідних папських заяв останніх 200 років істотним компонентом католицької доктрини. На задньому плані стоїть статична концепція традиції і об'явлення, яка по суті зупиняється на посттридентському і неосхоластичному розвитку доктрини і не розуміє подальший розвиток, навіть якщо він походить з духу біблійної і святоотцівської традиції, як частину живої доктринальної традиції і тому відкидає їх як неприпустимі інновації[8]. ПозиціїТрадиціоналістські групи зазвичай відкидають сексуальну революцію, легалізацію абортів, пренатальну діагностику, розлучення, запровадження одностатевих шлюбів, ранню сексуалізацію та евтаназію як несумісні з вченням Католицької Церкви. Вони також переважно виступають проти екуменізму, побоюючись розмивання меж між католицизмом та іншими християнськими конфесіями в цьому контексті. Братство Пія також характеризується неприйняттям Просвітництва, демократії та релігійної свободи. Деякі з його представників також помітні своєю ворожістю до ісламу і, на відміну від більшості євангелістів, антисемітизмом.[9][10][11] УГКЦПісля Другого Ватиканського собору різні Східні католицькі церкви відмовилися від деяких практик і акцентів, які були запозичені у Латинської Церкви. Опозиція до цього набула відносно великого розголосу щодо Української греко-католицької церкви (УГКЦ). ПередумовиЩе до Другого Ватиканського собору Святий Престол заявив про важливість оберігати і зберігати в цілості й непорушності назавжди звичаї та відмінні форми здійснення таїнств, які використовуються у Східних католицьких церквах (Папа Лев XIII, енцикліка Orientalium Dignitas).[12] Наступник Лева Папа Пій X сказав, що священники новоствореної Російської католицької церкви повинні служити Божественну Літургію Nec Plus, Nec Minus, Nec Aliter («Не більше, не менше, не інакше»), ніж священники Російської православної церкви та старообрядців[13]. В Українській греко-католицькій церкві літургійна делатинізація почалася з виправлення богослужбових книг митрополитом Андреєм Шептицьким у 1930-х роках. За словами його біографа Кирила Королевського, митрополит Андрей виступав проти застосування примусу до тих, хто залишався прив'язаним до латинської літургійної практики, побоюючись, що будь-яка спроба призведе до греко-католицького еквіваленту розколу 1666 року в Російській православній церкві[14]. Делатинізація в УГКЦ набрала подальших обертів з прийняттям декрету Orientalium Ecclesiarum Другого Ватиканського собору 1964 року та кількох наступних документів. Латинізація була відкинута в українській діаспорі, тоді як серед візантійських католиків у Західній Україні, змушених до підпільного існування після радянської заборони УГКЦ, латинізація залишилася, «важливим компонентом їхніх підпільних практик»[15]. У відповідь на це деякі священики, монахині та кандидати до священства опинилися «витісненими на периферію Церкви з 1989 року через їхнє бажання „зберегти традицію“». У деяких єпархіях, зокрема Івано-Франківській та Тернопільсько-Зборівській, єпископи негайно відсторонювали від служіння будь-якого священника, який «виявляв схильність до „традиціоналістських“ практик»[16]. Влад Наумеску повідомляє, що стаття в лютневому випуску 2003 року «Патріярхату», офіційного журналу Української греко-католицької церкви, написана студентом Українського католицького університету, який з моменту свого заснування в 1994 році є «найсильнішим прогресивним голосом всередині церкви». У статті названо священників і парафії в кожній єпархії України, які беруть участь у «добре організованому русі» і називають себе «традиціоналістами». Згідно зі статтею, вони становили «паралельну структуру», пов'язану з Товариством св. Пія X і харизматичним лідером о. Василем Ковпаком, парохом церкви св. Петра і Павла в передмісті Львова Рясне[17]. За словами Влада Наумеску, «релігійне життя в традиціоналістській парафії відбувалося за моделлю «підпільної церкви». Богослужіння були більш інтенсивними, кожен священник просував свою парафію як «місце паломництва» для сусідніх районів, таким чином залучаючи більший натовп у неділю, ніж могла забезпечити його місцева парафія. У неділю та святкові дні богослужіння відбувалися тричі на день (у Рясному), а недільна літургія тривала дві з половиною-три години. Основні релігійні святкування відбувалися за межами церкви, посеред мікрорайону, і щоразу традиціоналісти організовували довгі процесії через весь населений пункт. Громаду сильно об'єднував спільний опонент, відтворюючи модель «захисника віри», характерну для часів репресій. Ця модель, яка передбачає чіткі погляди і тверду моральну позицію, мобілізувала громаду і відтворила колишню рішучість «підпільних» вірян[18]. Священиче товариство святого ЙосафатаСвящениче товариство святого Йосафата (СТС), яке має семінарію, василіянський монастир і численні парафії, отримує священничі свячення. Його настоятель, о. Василь Ковпак, звинуватив єрархію УГКЦ у застосуванні сильного психологічного тиску на священиків, які не бажають або не хочуть латинізуватися. Присутній на зустрічі о. Джон Дженкінс, священник СБСП, пізніше зауважив: «Ми всі були дуже повчені їхньою побожністю, і я сам був вражений подібністю атмосфери серед семінаристів до тієї, яку я знав у семінарії — і це незважаючи на різницю в мові, національності і навіть обряді»[19]. Архиєпископ Львівський Ігор Возняк засудив ці свячення як «злочинний акт», а також засудив участь о. Ковпака в церемонії. Він підкреслив, що двоє священиків, яких висвятив єпископ Вільямсон, не отримають духовного сану в архиєпархії. Представники Львівської архиєпархії заявили, що о. Ковпаку загрожує відлучення від церкви, і що «він обманює церкву, заявляючи, що є греко- (візантійсько-) католицьким священиком, підтримуючи при цьому групу, яка використовує виключно стару латинську літургію, відмовляючись від візантійської традиції, і не підтримує вірність Святому Престолу».[20] Процес відлучення отця Ковпака був відновлений єрархією Української Греко-Католицької Церкви і підтверджений Конгрегацією доктрини віри 23 листопада 2007 р.[21] Седевакантизм і конклавізм в Українській греко-католицькій церквіУ березні 2008 року група священиків-василіан у Підгірцях, Україна, оголосила, що четверо з них були висвячені на єпископів, щоб врятувати Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ) від єресі та відступництва, а в серпні 2009 року вони оголосили про утворення Української православної греко-католицької церкви.[22] Обравши чеського священника-василіянина о. Антонія Еліаса Донала «Патріархом Іллею», вони оголосили, що Святий Престол є вакантним,[23][24] хоча в жовтні 2019 року вони «обрали» нового Папу[en], Архиєпископа Карло Марія Вігано[en], колишнього Апостольського Нунція в США[en]. У The New York Times[25] та львівській газеті «Експрес» з'явилися твердження, що керівництво церкви пов'язане з російськими спецслужбами. Див. такожСпоріднені релігійні чи інтелектуальні рухи:
Споріднені політичні рухи: Споріднені католицькі інституції: Примітки
|
