Карійці

Розташування Карії серед регіонів Малої Азії класичного періоду
Карійський солдат армії Ахеменідів с. 480 р. до н. е. Гробниця Ксеркса I.[1]
Стародавня копія культового образу місцевої богині, еллінізованої як Афродіта на Афродісіаді.

Карійці (дав.-гр. Κᾶρες, множина від Κάρ) — стародавні жителі регіону Карія на південному заході Анатолії.

Згадки у негрецьких джерелах

Каркіса

Частина дослідників вважають першою згадкою карійців термін «Каркія» або «Каркіса» з хетських текстів. Каркіса бронзової доби вперше згадується як союз племен або держава, що допомагала лізі Ассува у війні проти хетського короля Тудхалії I. Пізніше, в 1323 р. до зв. е., цар Арнувандас II направив до Каркії листа з проханням надати притулок поваленому Манапа-Тархунті з «землі річки Сеха», одного з князівств у складі лувійського союзу Арцава в західній Анатолії. Вони так і зробили, дозволивши Манапі-Тархунті повернути своє царство.

У 1274 році до нашої ери Каркіса також згадується серед тих, хто бився на боці Хетської імперії проти єгиптян у битві при Кадеші. В цілому, хетські записи, мабуть, вказують на лувійське походження жителів Каркії (Каркіси), і якщо ті володіли лувійською писемністю, то втратили її у Темні віки Анатолії.

Зв'язок між «Каркією» або «Каркісою» бронзової доби, з одного боку, і Карією залізної доби та карійцями, дуже спірний, незважаючи на те, що обидві локалізуються в західній Анатолії, оскільки неясно точне місце розташування Каркіси.[2] Непрямим підтвердженням може бути те, що фінікійці називали карійців krk, а давньоперською мовою вони називалися krka.

Єгипет

Більшість народів, які були сусідами карійців, згадується серед «народів моря», однак самі карійці серед них відсутні, якщо тільки до них не належить термін WSS, який пов'язували з містом Ясос у Карії.

Карійців також згадують у пізніший період серед найманців у написах, знайдених у Стародавньому Єгипті та Нубії та датованих правлінням Псамметиха I та II під назвами «Карі» або «Харі».

У Єгипті виявлено велику кількість написів карійською мовою 7-6 ст. до зв. е.

Старий Заповіт

У деяких перекладах біблійних текстів карійці згадуються в 2 Книзі Царів 11: 4, 11:19 (/kɑˈɽi/ ; כָּרִי, на івриті буквально «як жирні вівці/кози», контекстуально «шляхетні» або «шановані»). Можливо, вони також згадуються в 2 Царств 8:18, 15:18 і 20:23 (כְּרֵתִי, «керетеї» або «керетяни») — згідно з альтернативною точкою зору, ті могли бути критянами).

Персія

Знахідки, пов'язані з карійцями, були виявлені в стародавньому місті Персеполь або сучасному Тахт-і-Джамшиді в Ірані .

Джерела Греції та Риму

Гомер

Гомер згадує золоті обладунки або прикраси карійського капітана Наста (Настеса), брата Амфімаха та сина Номіона,[3] що ймовірно, відображає чутки про багатство карійців, що збереглися в усній переказі з часів, що передували грецьким темним століттям.

«Настес вів розмовляючих говіркою варварських карів,

Які Мілет займали, і Фірів лісисту гору,
І Меандру потік, і Міка вершини круті»[4]

Тобто під час Троянської війни (XIII/XII ст. до н. е.) карійці вже мешкали у Малій Азії.

Гомер повідомляє, що Мілет (пізніше іонійське місто) разом з горою Фтрієс, річкою Меандр і гребенями гори Мікала належали карійцям під час Троянської війни і що карійці, як їх охарактеризував поет, говорили незрозумілою мовою, і приєдналися до троянців у війні проти ахейців під керуванням Наста, брата Амфімаха («той, хто бореться на обох шляхах») та сина Номіона. Ці відомості з'являються лише в «Іліаді» та у списку Дарета з Фригії, присвяченого Троянській війні.

Геродот

Грецький історик Геродот писав, що карійці вважалися аборигенами Карії, однак, на загальну думку ряду стародавніх джерел, вони історично були морським народом, перш ніж їх поступово витіснили в глиб суші.[5]

За Геродотом карійці вважали себе споконвічними жителями Карії, хоча він наводить іншу історію про острівне походження карійців:

«Карійці прийшли на материк з островів. У глибоку давнину вони були підвладні Міносу, називалися лелегами і жили на островах. Втім, лелеги, за переказами, наскільки можна проникнути вглиб століть, не платили Міносу ніякої данини. Вони зобов'язані були лише постачати на вимогу веслярів для його кораблів. Оскільки Мінос підкорив багато земель і вів переможні війни, то й народ карійців разом з Міносом в ті часи був наймогутнішим народом на світі… Потім, через багато часу, карійців вигнали з їх островів дорійці й іонійці [грецькі племена], і таким-то чином вони переселилися на материк. Так-то розповідають про карійців критяни. Самі ж карійці, втім, не згодні з ними: вони вважають себе споконвічними жителями материка, стверджуючи, що завжди носили те ж ім'я, що й тепер.»[6]

Згідно з Геродотом, карійці були названі на честь однойменного Кара, легендарного царя, брата Ліда і Миса, також епонімних засновників народів відповідно лідійців і місійців та всіх синів Атіса .[7]

Плутарх

Плутарх згадує, що перси називали карійців " півнями « через те, що вони носили гребені на своїх шоломах; епітет був виразом перського привілею, коли карійський солдат, відповідальний за вбивство Кіра Молодшого, був нагороджений Артаксерксом II (роки правління 405/404-359/358 до н. е.)[8] :

Зрештою, Кір упав, вбитий чи то царем, чи, як стверджують деякі, якимось карійцем. В нагороду за подвиг цар завітав його особливою відзнакою: у всіх походах цей воїн мав очолювати стрій, несучи на списі золоте зображення півня, бо перси прозвали карійців «півнями» через султани з пір'я, якими вони прикрашали свої шоломи.

Фукідід

Згідно з Фукідідом, до мінойців Кіклади заселили в основному карійці (або ж лелеги, яких в античності плутали з карійцями). Експансія мінойців у цей регіон в епоху середньої бронзової доби (MMI — MMII), мабуть, відбулася за їх рахунок. Маючи намір забезпечити дохід на Кікладах, Мінос Кноський створив флот, за допомогою якого він заснував свої перші колонії, взявши під свій контроль грецьке море та керуючи Кікладами. При цьому Мінос вигнав карійців, багато хто з яких звернувся до піратства як до способу життя. Під час афінського очищення Делоса всі могили були ексгумовані, і було виявлено, що більше половини з них були карійцями (визначені за стилем зброї та методом поховання).[9]

За острівне походження карійців говорить наступний факт, викладений Фукідідом[10] . Коли афіняни за наказом Пісистрата очищали священний острів Делос від поховань, виявилося, що майже половина останків належала карійцям, яких визнали за зброєю та іншими ознаками, що відповідають карійцям з Карії. Фукідід наводить версію, що не греки прогнали карійців з островів Егейського моря, а цар Мінос через те, що ті піратували[11] .

Страбон

Згідно з Страбоном, карійці з усіх „варварів“ мали особливу схильність змішуватися з греками.

„Особливо це стосувалося карійців, бо, хоча інші народи ще не вступали в тісні зносини з греками і навіть не намагалися жити по-еллінськи або вивчати нашу мову… проте карійці кочували по всій Греції, яка служила в експедиціях за плату… і коли вони були вигнані звідти [з островів] до Азії, навіть тут вони не могли жити окремо від греків, я маю на увазі, коли іонійці та дорійці пізніше перейшли до Азії“. (Страбон 14.2.28)

Дійсно, термін „варвар“ був придуманий Гомером по відношенню до карійців, які говорять незрозумілою мовою.[12]

Страбон, хоч і помічає, що існують інші історії, дотримується острівної версії походження карійців, при цьому повідомляє, що карійці при переселенні витіснили лелегів і пеласгів з їхнього місця існування[13].

Зникнення

У X ст. до н. е. карійців в Анатолії знову потіснили греки — цього разу іонійці. Після численних збройних конфліктів, останнім з яких була Мелійська війна (730 р. до н. е.), обом народностям таки вдалося знайти спосіб співіснування — греки закріпилися на узбережжі, карійці місцями трохи відступили вглиб Анатолії. Щоправда надалі асиміляція йшла вже з грецького боку. Карійська знать еллінізувалася вже до IV ст. до н. е., хоча й зберігала політичну самостійність і вірність традиційним культам. Після завоювань Александра Македонського карійці остаточно розчинилися у масі новоспечених анатолійських греків. Завдяки цьому навіть один з елінізованих карійців Меланком в часи Римської імперії брав участь в Олімпійських іграх.

Карійці та лелеги

Грецькі письменники часто пов'язували карійців з лелегами (напівлегендарним народом, що населяв Кіклади в доантичний період), але точний характер відносин між карійцями та лелегами залишається загадковим. Мабуть, спочатку це були два окремі народи, які пізніше змішалися один з одним. Страбон писав, що вони були настільки змішані, що їх часто плутали один з одним.[14] Однак Афіней заявляв, що лелеги ставилися до карійців так само, як ілоти — до лакедемонянам (тобто другі завоювали перших і успадкували їхню територію).[15] Ця змішання двох народів зустрічається також у Геродота, який писав, що карійці в той час, коли вони нібито жили на Кікладах, були відомі як лелеги .[7]

Афіней[16] цитує письменника Пилипа з Феангела, який сказав, що « карійці з давніх-давен і по сьогодні використовують лелегів як рабів». Ще при Страбоні в Мілеті і всієї Карії зберігалися склепи та споруди лелегів, народу, відмінного від карійців.

Релігія

Одним із карійських ритуальних центрів була Міласа, де вони поклонялися своєму верховному богу, названому Геродотом «Карійським Зевсом». На відміну від Зевса, це був бог-воїн. Важливим свідченням власного переконання карійців у своїй кровній зв'язку та культурній близькості з лідійцями та місійцями є те, що крім них, лише лідійці та місійці допускалися до храму "карійського Зевса " в їхній першій столиці, якою була Міласа.

Грецька богиня Геката, можливо, виникла серед карійців[17] . Дійсно, більшість теофоричних імен, пов'язаних з Гекатою, таких як Гекатей або Гекатомн, батько Мавсола, засвідчені Карією.[18] Геродот називає її Афіною і каже, що у її жриці виростає борода, коли насувається лихо.[19]

На горі Латмос поблизу Мілета карійці поклонялися Ендіміону, який був коханцем Місяця та породив п'ятдесят дітей. Ендіміон спав вічно у присвяченому йому святилище, яке проіснувало до римських часів.

У цьому регіоні нам відома принаймні одна іменна жриця, Кармінія Аммія, яка була жрицею богині-матері Адраста та Афродіти.

Матеріальна культура

До періоду бронзової доби археологічні дані щодо Карії вкрай бідні; освоєння території починається у бронзовому столітті та має мінойські характеристики. Карійці настільки швидко сприйняли грецьку культуру, що вирізняються лише власними написами.

Мова

Карійська мова належить до лувійської гілки анатолійських мов, до якої, крім епонімної лувійської, відносять також лікійську та мілійську (лікійську B) мови. Хоча предки карійців і лікійців, мабуть, перебували в близькій спорідненості з лувійцями, мабуть, було б помилковим вважати їх прямими нащадками лувійців.[20] Цілком можливо, що носії «протокарійської» мови, або спільного предка карійської та лікійської, входили до складу еліти Арцави бронзової доби, населення якої частково складалося з лідійців .[21]

Написи карійською мовою вдалося розшифрувати лінгвісту Дж. Рею в коні 20 ст. Хоча написи були відомі з початку 20 ст, тривалий час їх дешифрування перешкоджало уявну подібність карійських літер з грецькими, а також відсутність систематичного вивчення графічних варіантів знаків.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Achaemenid soldiers
  2. ↑ Lajara, 2007.
  3. ↑ Homer. Iliad, 2.858-2.875.
  4. ↑ Гомер. Іліада. 2,865
  5. ↑ Boardman, 1991.
  6. ↑ Геродот. Історія. 1,171
  7. ↑ а б Herodotus. Histories, 1.171.
  8. ↑ Плутарх. Сравнительные жизнеописания, „Артаксеркс“, 10.
  9. ↑ Thucydides. History of the Peloponnesian War, 1.4-1.8.
  10. ↑ Фукидид. История. 1.1.8
  11. ↑ Фукидид. История. 1.1.4
  12. ↑ Tuplin, C, Greek Racism? Observations on the Character and Limits of Greek Ethnic Prejudice' in G.R. Tsetskhladze (ed.), 'Ancient Greeks East and West' ' (Leiden-Boston-Cologne) 1999, 47-75
  13. ↑ Страбон, 14.2
  14. ↑ Strabo. Geographica, 7.321 and 13.611.
  15. ↑ Athenaeus. The Deipnosophists, 6.271.
  16. ↑ Афиней. 6.271
  17. ↑ Walter Burkert, (1987) Greek Religion: Archaic and Classical, p. 171. Oxford, Blackwell. ISBN 0-631-15624-0.
  18. ↑ Theodor Kraus, Hekate: Studien zu Wesen u. Bilde der Göttin in Kleinasien u. Griechenland (Heidelberg) 1960
  19. ↑ Herodotus. Histories, 8.104.
  20. ↑ Melchert, 2003.
  21. ↑ Yakubovich, 2010.

Посилання

Джерела

  • Гиндин Л. А., Язык древнейшего населения Юга Балканского полуострова, М., 1967;
  • Молчанов А. А. Таинственные письмена первых европейцев. М. 1980.
  • Deimling К. W., Die Leleger, Lpz., 1862.