Завгородній Сергій Олексійович

Завгородній Сергій Олексійович
Народився20 березня (2 квітня) 1908 Редагувати інформацію у Вікіданих
Семенівка, Семенівська волость, Верхньодніпровський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія
Помер19 серпня 1994(1994-08-19) Редагувати інформацію у Вікіданих (86 років)
Дніпропетровськ, Україна
Країна Російська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
 УНР Редагувати інформацію у Вікіданих
 СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
 Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьписьменник
ЧленствоСпілка радянських письменників України Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяВКП(б) Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоЗавгородній Олексій Варфоломійович Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиЗавгородній Олександр Сергійович Редагувати інформацію у Вікіданих і Завгородній Геннадій Сергійович Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
орден Вітчизняної війни II ступеня медаль «За бойові заслуги» медаль «За оборону Кавказу» медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Сергі́й Олексі́йович Завгоро́дній (2 квітня 1908, Миронівка19 серпня 1994, Дніпропетровськ) — український радянський письменник; член Спілки радянських письменників України з 1948 року. Протягом 1949—1960 та 1963—1968 років обіймав посаду відповідального секретаря Дніпропетровської обласної спілки письменників України.

Життєпис

Народився 20 березня [2 квітня] 1908(19080402) року у селі Миронівці (нині у складі села Семенівки Кам'янського району Дніпропетровської області, Україна) у сім'ї селянина-середняка. У 1927 році працював у райкомі комсомолу, з 1928 року — електромотористом на Дніпродзержинському металургійному заводі. Був секретарем комсомольської ячейки в селі Аулах[1].

Навчався на робітфаці в Кам'янську. Учився згодом у Київському зоотехнічному інституті, на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти.

Журналістикою почав займатися з 1933 року. В часі чисток змушений тікати з Києва, із одним рукописом «Антона Негнибіди» дістався до Ірпеня, де й прожив певний час — повість позитивно оцінив Юрій Яновський.

Протягом 1941—1945 років — у Червоній армії. Брав участь у боях Другої світової війни; воював під Запоріжжям, на Кавказі; співробітник фронтових газет «Вперед», «За разгром врага», «Фронтовик». Нагороджений ювілейним орденом Вітчизняної війни II ступеня (6 квітня 1985)[2], бойовими медалями: «За бойові заслуги» (6 листопада 1942), «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»[3].

Після демобілізації працював в Криничанському райкомі партії, потім почав займатися письменництвом. В 1959 році на 4-му з'їзді письменників України виступав проти номенклатурників, які використовували у спілкуванні «суржик».

1968 року його «пішли» з посади голови обласної спілки письменників під час кампанії проти роману Олеся Гончара «Собор». Радянська влада постійно за ним стежила за його прямоту — син згадував, що він міг у 1980-х сказати, що був у злочинній партії (понад 50 років), що одним словом «колгосп» можна лякати людей.

Сім'я

З дружиною, Євгенією Меркуріївною, (до шлюбу Петришина) виховали двох синів — Олександра — поета та перекладача з естонської і Геннадія — прозаїка і журналіста та доньку Світлану. Батько Сергія Завгороднього, Олексій Завгородній — радянський партійний діяч, член ВУЦВК.

Творчість

Низку творів присятив війні — повісті

  • «Краса дівоча», 1968, (виходила друком 10 разів);
  • «Мати наша, мати», 1973;
  • «Так давно і так недавно…», 1982.

У збірці нарисів

  • «Джерела молодості», 1949,
  • повістей «У грозову ніч», 1968,
  • «Б'ють джерела» піднімаються питання екології, збереження степових річок, непрості людські взаємини,
  • «Ломівка» — про захист садиби Олеся Гончара під час забудови стандартного житлового масиву; разом з Валентином Чемерисом та іншими письменниками змогли відстояти.

Вийшли друком повісті та оповідання —

  • «Повість», 1957,
  • «Любов»,
  • «Антон Негнибіда», (перевидавали іще 6 разів),
  • «Степові притчі»,
  • «До кого сміється степ»,
  • «Дві долі жіночі», 1961,
  • «Пора красування», 1987,
  • «Чи заграє цитра (оповідання-спогад)», 2005.

Примітки

Література

Джерела