Еміліо Де Боно народився 19 березня1866 року в Кассано-д'Адда. Був сином армійського офіцера Джованні де Боно, нащадка графів Барлассіни, та Емілії Бацці. В дитинстві був дуже набожним, що підтверджується його дружбою з монсеньйором Фаваллі, парафіяльним священником Кассано-д'Адда, і листуванням, яке він з ним вів, проте, подорослішавши, Еміліо став атеїстом.
У 1916 році Де Боно отримав звання бригадного генерала та очолив бригаду «Трапані», на чолі якої відзначився під час взяття Горіції, отримавши другу срібну медаль. Пізніше Еміліо командував 38-ю дивізією, а в березні1918 року — 9-м армійським корпусом, відповідальним за оборону Монте-Граппи. Саме тоді, щоб підбадьорити війська, він склав текст знаменитої пісні «Монте-Граппа, ти моя батьківщина», покладеної на музику Антоніо Менегетті.
Перемога над австрійцями в червні1918 року принесла йому Командорський хрест Савойського військового ордену. Підвищений до дивізійного генерала влітку того ж року, він отримав третю срібну медаль за свій внесок у остаточну перемогу під час оборони Монте-Граппи.
Міжвоєнний період
Після перемир'я в 1919 році він командував 22-м армійським корпусом.
Покинувши військову службу в 1920 році, відчуваючи, що його викинули як сміття, Де Боно почав цікавитися політикою і того ж року приєднався до Національної фашистської партії, яка тільки-но зароджувалася. У партії він доволі швидко здобув велику популярність та став одним із її лідерів. У жовтні1922 року він став одним із Квадрумвірів, які особисто очолили Марш на Рим.
Маючи велику популярність серед сквадристів, він став їх першим командир-генералом (разом з Італо Бальбо та Чезаре Марією де Веккі) у лютому1923 року. Королівським указом від 1 березня1923 року він був призначений сенатором Королівства. 16 червня1924 року, після вбивства депутата-соціаліста Джакомо Маттеотті, він залишив посаду шефа поліції, а в жовтні — командир-генерала чорносорочечників. Де Боно також був змушений тимчасово відмовитися від усіх інших посад на період, коли він перебував під слідством за звинуваченнями в організації цього вбивства. Урешті-решт, Еміліо виправдали.
10 січня1930 року Еміліо запропонував П'єтро Бадольйо побудувати концентраційні табори, щоб протистояти опору, який чинили воїни-сенусисти на чолі з Омаром аль-Мухтаром в Киренаїці. 25 червня1930 року, дотримуючись вказівок Бадольйо і Муссоліні, він разом із генералом Граціані, який безпосередньо командував італійськими військами в Киренаїці, почав депортацію населення всіх місцевих племен, яка стала однією з найбільших подібного роду акцій в історії європейського колоніалізму. Її жертвами стало близько 100 000 осіб. У 1931 році був відкритий ще один концентраційний табір у Ель-Абьярі, де було замкнено понад 8000 людей, які утримувалися в нелюдських і таких, що принижують гідність, умовах і яких піддавали тортурам і насильству без надання належної медичної допомоги.
У січні1935 року, покинувши пост міністра колоній, Де Боно став генерал-губернаторомЕритреї, а 3 квітня — командиром італійських військ, які повинні були брати участь у війні з Ефіопією, та окупаційних військ в Еритреї, об'єднаних у північний фронт (південний був представлений армією Граціані в Сомалі). Де Боно мав під своїм прямим командуванням дев'ять армійських дивізій, об'єднаних у три корпуси. 3 жовтня війська під його керівництвом перетнули ефіопський кордон. 6 жовтня вони взяли Адуа. Незабаром після цього війська Де Боно увійшли до міста Аксум, важливого історичного та релігійного центру. Однак після цих перших успіхів просування італійців значно сповільнилося через труднощі з постачанням, суворі кліматичні умови та відсутність доріг. Муссоліні хотів швидких результатів, а тому вимагав від Де Боно розширення фронту та подальшого просування на лінії Мекеле-Таказе, наказавши йому відновити наступ 3 листопада. 8 листопада 1-й армійський корпус італійців завоював Мекеле, проте це стало межею просування солдатів Де Боно. Він намагався продовжувати своє обережне просування, хоча й розумів, що зараз увесь фронт нестабільний. Так лівий фланг італійців був надто незбалансованим. Припаси та провізію, які перевезли з бази Сенафе до Адді-Грату, тепер треба було перемістити ще на 120 кілометрів, щоб їх отримали війська 2-о корпусу, які розташовувалися на фронті. Крім того, якби ефіопи організували б наступ, то могли б прорвати лінію оборони італійців, взяти Мекеле і оточити ворожу армію. З цих причин, отримавши наказ зайняти Амба-Алагі, Де Боно особисто телеграфував Муссоліні, відмовившись виконувати наказ. Через це 22 листопада1935 року його звільнили з посади генерал-губернатораЕритреї, а 17 грудня він був змушений передати командування військами П'єтро Бадольйо.
25 липня1943 року Де Боно взяв участь у засіданні Великої фашистської ради. Того дня він був першим, хто виступав після самого Муссоліні. Де Боно виголосив промову на захист збройних сил, а згодом проголосував за відсторонення дуче від влади. Після початку операції німецьких військ 8 вересня та проголошення Італійської соціальної республіки Де Боно не намагався втекти за кордон, адже, ймовірно, був переконаний, що Муссоліні, незважаючи ні на що, не буде йому мстити, пам'ятаючи про попередні заслуги маршала.
4 жовтня1943 року Де Боно був схоплений у Римі військами новоствореної Італійської соціальної республіки, коли їхав на велосипеді. До січня1944 року він залишався в Кассано-д'Адда, чекаючи на суд у Вероні. 10 січня1944 року на процесі проти ворогів дуче його засудили до смертної кари за державну зраду. Прохання про помилування було відхилено, і 11 січня він був розстріляний разом з чотирма іншими колишніми фашистськими посадовцями.