Евтифрон (Платон)

Евтифрон
дав.-гр. Εὐθύφρων
ЖанрСократівський діалог
АвторПлатон
Мовадавньогрецька мова
Опубліковано4 століття до н. е.
ЦиклДіалоги Платона
CMNS: Цей твір у Вікісховищі
Діалоги Платона
Діалоги дані в послідовності, встановленій Трассілом із Міледи
(Діоген Лаертський, книга III)
Перша тетралогія
Друга тетралогія
Третя тетралогія
Четверта тетралогія
П'ята тетралогія
Шоста тетралогія
Сьома тетралогія
Восьма тетралогія
Дев'ята тетралогія
У Вікіджерелах є тексти Діалогів Платона: оригінали і переклади.

«Евтифрон» (дав.-гр. Εὐθύφρων) або «Про благочестя» (дав.-гр. Περί οείου) — філософський трактат першої половини IV століття до н. е. Питання про авторство твору залишається відкритим. За однією версією його написав Платон, за іншою — один з його учнів як шкільний твір. Трактат описує зустріч і подальшу розмову Сократа і афінського віщуна Евтифрона[en]. Вони розмовляють про суть благочестя. За допомогою методу Сократа філософ показує неспроможність уявлень про благочестя свого опонента.

У діалозі міститься питання, яке отримало назву дилеми Евтифрона[en]: «чи гоже, тому що воне гоже, люблять боги, чи тому що люблять, воно гоже?». Якщо взяти за основу першу частину дилеми, то виходить, що «благочестя» і «мораль» первинні, що суперечить ідеї про всемогутність богів. Другу частину також легко спростувати. В умовах давньогрецької релігії, одна і та ж дія може подобатися одним і не подобатися іншим божествам. До того, ставлення до однієї й тієї ж дії конкретного божества може бути відмінним залежно від часу здійснення. Ця дилема не має однозначного розрішення для політеїстів. На думку Ульріха фон Віламовіц-Меллендорфа в «Евтифроні» поняття чеснота було вперше відокремлено від благочестя.

Місце, час та обставини

Дія діалогу відбувається в Афінах на початку 399 року до н. е. біля царського портика — приміщення, де засідав архонт басилевс. Біля нього зустрілися Сократ і афінський віщун Евтифрон[en]. Сократ прийшов, щоб дізнатися про звинувачення Мелета у тому, що він не шанує традиційних богів, вводить нових і розбещує юнацтво. Через місяць суд засудить філософа до смерті. Евтифрон, навпаки, сам прийшов з доносом. Він розповів Сократу про те, як його поденник пелат на Наксосі напившись убив раба. Батько Евтифрона наказав зв'язати цю людину і кинути в рів. Там він і помер чи то від холоду, чи то від голоду. Евтифрон вважає цей вчинок батька нечестивим і хоче подати на нього судову скаргу[1][2].

Вчені-антикознавці при описі діалогу підкреслюють наявність в ньому неузгоджених тверджень. Батько Евтифрона міг володіти земельним наділом клерухією на Наксосі до 405 року до н. е. Після поразки при Егоспотамах афінські громадяни були вигнані з острова. Таким чином, тут стався або анахронізм, або Евтифрон подає до суду на батька за дію вчинену більш ніж п'ять років тому. Ім'я «Евтифрон» (дав.-гр. Εὐθύφρων) значить «володар прямого розуму», «прямодушний», «правильно мислячий». З огляду на вищевикладене не виключено, що весь діалог являє собою не виклад розмови Сократа, а літературну вигадку[3][4][5].

Евтифрон також згадується в діалозі Платона «Кратил». У цьому творі, дія якого розгортається до 422 року до н. е., Евтифрону близько 20 років. Відповідно в 399 році до н. е. його вік становив понад 40 років. Батько, на якого Евтифрон подає скаргу, в такому випадку був вже у похилому віці[4].

Щодо часу написання діалогу в науковому середовищі існує кілька версій. За однією, «Евтифрон» — ранній «юнацький» твір Платона, який той написав у проміжку між 399 (страта Сократа) і 388/387 роками до н. е. (подорож до Сицилії)[6]. Водночас в «Евтифроні» вбачають зв'язок з пізніми діалогами Платона «Закони» і «Теетет». В такому випадку «Евтіфрона» можна розглядати як твір написаний одним з учнів платонівської Академії на підставі праць вчителя[7].

Композиція

У вступі описані обставини зустрічі Сократа і Евтифрона біля царського портика. Сократ розповідає про звинувачення Мелета, за яким його судитимуть. Евтифрон підкреслює свій професіоналізм в трактуванні божественних приречень. Також він нарікає на те, що, наперекір вірності його передбачень, в суспільстві над ним сміються, тому що заздрять. Евтифрон показує читачеві своє вміння передбачати заявою: «Мабуть, нічого, Сократе, не вийде: ти розумно виграєш справу, гадаю, як і я свою.». Насправді через місяць після описуваних подій суд засудить Сократа до смерті[8][9].

Далі Евтифрон розповідає про обставини своєї тяжби з батьком. Він переконаний, що незалежно від провини загиблого через дії батька людини, злочинця можна переслідувати лише по суду. Самовільне заподіяння зла злочинцеві є безчесним. Евтифрон підкреслює, що судове переслідування винного батька є допустимим, а той хто стверджує зворотне погано знає божественні закони про благочестя і нечестя[8]. Тоді Сократ просить Евтифрона дати визначення благочестя. Той заявив, що благочестям є переслідування винного у вбивстві, святотатстві або інших злочинах, незалежно від особи та ставлення до злочинця. Сократ заперечив, що це лише один з прикладів благочестивої поведінки, але ніяк не визначення. На це Евтифрон відповів, що «якщо богам щось миле, то воно гоже, якщо немиле — негоже»[10]. На це Сократ зазначає, що і серед пантеону олімпійських богів трапляються розбрати та розбіжності. А якщо так, то можливо один і той самий вчинок буде по-різному сприйнятий конкретними богами. Евтифрон, щоб уникнути суперечності, підкреслив, що всі боги погодяться з тим, що вбивця повинен бути покараний. На це Сократ заперечив, що і люди вважатимуть тотожно. Однак, коли справа доходить до суду, виявляється, що існує безліч думок про ступінь винності в кожному конкретному випадку. Саме так і боги можуть по-різному сприймати будь-який людський вчинок[11].

Сократ, бачачи здивування Евтифрона, пропонує йому переглянути визначення, замінивши слова «гоже» і «негоже» на «любе» і «ненависне». Тоді «благочестям буде те, що любе, а нечестям — ненависне богам». Евтифрон погоджується з таким трактуванням. Після Сократ ставить питання, яке отримало назву дилеми Евтифрона[en]: «чи гоже, тому що воне гоже, люблять боги, чи тому що люблять, воно гоже?». Бачачи подив Евтифрона, Сократ уточнює твердження на прикладах «люблячого і любленого», «несучого і несеного» і т. ін. Несене є таким тому, що його несуть. Аналогічно і «гоже» люблять тому, що воно «гоже», а не навпаки. «Боголюбе» відрізняється від «гожого» і в чомусь є його протилежністю. «Боголюбе є таким тому, що його люблять боги. гоже боги люблять через те, що воно гоже». Після подальшого розбору «гожого» і «справедливого» та інших понять Сократ підводить Евтифрона до відповіді, що «гожим є те, що улюблене богам». Після цього він вказує, що таке твердження було спростовано на самому початку розмови. Евтифрону нічого заперечити й він, пославшись на справи, йде[12][13].

Вплив та оцінки

Центральною темою діалогу є «благочестя» — гоже в українському перекладі. У тексті твору міститься кілька визначень цього поняття, жодне з яких не є остаточним. В кінцевому підсумку читач заплутується в суперечливих визначеннях, здавалося б всім відомого поняття. Весь твір Сократ з Евтифроном говорять про благочестя, але не можуть дати його визначення[14]. У «Евтифроні» на прикладі благочестя показано сутність теорії ідей Платона. «Благочестя» є «ідеєю», якій неможливо дати визначення. Ця «ідея» осмислює той чи інший вчинок і є для нього зразком[15].

Діалог «Евтифрон» містить кілька прикладів сократичної іронії — методу ведення дискусії, який передбачає уявні незнання і згоду зі співрозмовником на початку бесіди. Наступні уточнювальні питання показують хибність переконань і невігластво опонента[16][17]. Так, наприклад, на початку бесіди Сократ каже: «Чи не найкраще було б мені, поважний Евтифроне, твоїм учнем стати»[18]. Пізніше, коли з'ясувалося, що Евтифрон не може пояснити, що ж являє собою благочестя, Сократ каже: «тобі ж видається, що я не такий тямкий, як судді; їм же ти докажеш явно, що то таке несправедливе, що його геть усі боги ненавидять»[19]. Діалог завершується фразою: «Що ж це ти робиш, друже! Відходиш, залишаючи мене без найменшої надії дізнатися про гоже й негоже і через те позбутися Мелетового звинувачення, довівши позивачеві, що я, завдяки Евтифронові, розуму набув у божественних справах…»[20][21][9].

Найбільшу популярність отримала та частина діалогу, в якій обговорюється питання про первинність божественного промислу або благочестя. «Дилему Евтифрона» можна сформулювати як «Чи наказує Бог вчинити певним чином, тому що це вірно в моральному сенсі, або ж це вірно в моральному сенсі, тому що так велить Бог?» Хоч діалог написаний в умовах політеїзм, дилема Евтифрона залишається значущою сучасною теологічною проблемою. Якщо взяти за основу перший постулат, то виходить, що «мораль» і «благо» первинні та існують поза божественного промислу, що ставить під сумнів всемогутність Бога. Ця думка є по суті атеїстичною. Якщо ж вчинок морально вірний виключно тому, що так наказують боги, то одна і та ж дія може бути, залежно від обставин, одночасно благочестивою і нечестивою. Все буде залежати від думки божества в цей конкретний момент здійснення вчинку. З погляду християн «будь-яка дія є морально невірною тільки в тому випадку, якщо вона протилежна велінням люблячого Бога». Іншими словами Бог не може наказати або побажати нічого аморального в силу своєї всемилостивої сутності. Для політеїстів дилема не має однозначного розв'язання[22].

На початку III століття до н. е. філософ-епікуреєць Метродор з Лампсака написав трактат «проти Евтифрона». Сам твір не зберегся. Він є першим, в якому згадується діалог «Евтифрон». Філософ-платонік Трасілл помістив трактат в першу з дев'яти тетралогій Платона[de], яка також включала діалоги «Апологія Сократа», «Крітон» і «Федон». У цих чотирьох трактатах описані події до суду над Сократом, під час судового засідання, перебування Сократа у в'язниці та останнього дня життя філософа. Діоген Лаертський назвав «Евтифрона» «випробувальним» твором[23]. Також він підкреслив, що деякі з вчителів філософії поміщали «Евтифрона» в початок збірок платонівських творів, оскільки він є найбільш відповідним для початку вивчення спадщини Платона[24]. Діоген Лаертський писав, що Сократ відмовив Евтифрона від задуму подати до суду скаргу на батька[25], що не відповідає тексту діалогу[26].

Середній платонік[de] Нуменій[de] вважав, що в «Евтифроні» Платон виступив з критикою релігії. Оскільки безпосередньо він це зробити не міг, то вклав свої думки Сократу. Мертвому вчителю можна приписати сукупну мудрість кількох поколінь. Можливо, одним з мотивів Платона було бажання уникнути звинувачень в аморальності та безбожництві, в разі якщо кому-небудь з афінян висновки діалогу здадуться нечестивими. Від подібних звинувачень постраждала ціла плеяда мислителів від Анаксагора до Сократа. Приписувати свої нетрадиційні думки мертвому вчителю було цілком безпечно. У будь-який момент можна було б заявити, що дані твердження належать Сократу, а він лише мемуарист[27].

В анонімному пізньоантичному трактаті «Пролегомени до філософії Платона» «Евтифрон» названий першим за часом написання платонівським діалогом[28].

Вчені-антикознавці по різному оцінюють цей діалог. Фрідріх Шляєрмахер вважав «Евтифрона» слабким твором[29]. Схожу думку також висловив історик філософії Олоф Ґіґон. Він вважав, що богословські результати бесіди Евтифрона з Сократом надзвичайно мізерні. На думку Ґігона, Сократ лише грає словами, не наводячи будь-яких важливих ідей і висновків. Вчений схарактеризував текст діалогу як «дивний» і «несимпатичний»[30]. Ульріх фон Віламовіц-Меллендорф вважав, що в «Евтифроні» Платону вперше вдалося звільнити поняття чесноти від благочестя[31]. Міхаель Ерлер[de] оцінив високий рівень роздумів над логічними та граматичними питаннями[32].

Переклади та публікації

У Середні віки діалог «Евтифрон» був невідомий західноєвропейським вченим. Перший переклад трактату з давньогрецької був здійснений на вірменську мову не пізніше XI століття[33]. Наприкінці XIV століття рукопис «Евтифрона» на давньогрецькому привіз до Італії з Візантії Мануїл Хрисолор. Перший переклад на латину був здійснений італійським гуманістом Франческо Філельфо у 1436 році. Другий, гіршої якості, в 1440/1443 роках — Рінуччо да Кастільйоне[34]. Обидва переклади не були опубліковані. Першим друкованим виданням «Евтифрона» на латину став переклад гуманіста і філософа Марсіліо Фічіно 1484 року, у складі інших творів Платона. Перше друковане видання[en] на давньогрецькому було підготовлено вченим і одним з найзначніших філологів епохи Відродження Маркосом Мусуросом[en] серед інших творів Платона, а потім видано книгодрукарем Альдом Мануцієм у 1513 році в Венеції[35][36].

Згодом діалог неодноразово перевидавали в оригіналі та перекладах на різні мови, в тому числі в складі серій Collection Budé[en][37] і Loeb Classical Library[38].

Примітки

  1. ↑ Платон, 1999, с. 54—57, «Евтифрон» 2 a — 5 d.
  2. ↑ Платон, 1990, с. 738, Коментар до «Евтифрону» О. Ф. Лосєва.
  3. ↑ Платон, 1990, с. 739—740, Коментар до «Евтифрону» О. Ф. Лосєва.
  4. ↑ а б Nails, 2002.
  5. ↑ Шичалин, 2019, с. 16.
  6. ↑ Шичалин, 2019, с. 14—15.
  7. ↑ Шичалин, 2019, с. 16—19.
  8. ↑ а б Платон, 1999, с. 54—55, «Евтифрон» 2 a — 4 e.
  9. ↑ а б Суриков, 2011, с. 306.
  10. ↑ Платон, 1999, с. 58, «Евтифрон» 6 e — 7 a.
  11. ↑ Кессиди, 1988, с. 88—90.
  12. ↑ Платон, 1999, с. 61—68, «Евтифрон» 10 a — 16 a.
  13. ↑ Кессиди, 1988, с. 90—92.
  14. ↑ Штраус, 2016, с. 220—226.
  15. ↑ Лосев, 1993.
  16. ↑ The Nuttall Encyclopædia, 1907.
  17. ↑ Socratic irony. collinsdictionary.com (англ.). Collins English Dictionary[en]. Архів оригіналу за 13 травня 2019. Процитовано 19 квітня 2021.
  18. ↑ Платон, 1999, с. 56, «Евтифрон» 5 a.
  19. ↑ Платон, 1999, с. 60, «Евтифрон» 9 b.
  20. ↑ Платон, 1999, с. 67—68, «Евтифрон» 15 e — 16 a.
  21. ↑ Кессиди, 1988, с. 93.
  22. ↑ Степанова, 2020, с. 75—77.
  23. ↑ Диоген Лаэртский, 1986, с. 152, III. 58.
  24. ↑ Диоген Лаэртский, 1986, с. 153, III. 62.
  25. ↑ Диоген Лаэртский, 1986, с. 102, II. 29.
  26. ↑ Tulin Alexander. Dike Phonou. The Right of Prosecution and Attic Homicide Procedure. — Stuttgart : B. G. Teubner, 1996. — P. 73—77. — DOI:10.1515/9783110958034.
  27. ↑ Матвейчев, 2018, с. 76.
  28. ↑ Prolégomènes à la Philosophie de Platon / Leendert Gerrit Westerink. — Paris : Les Belles Lettres, 1990. — P. 38. — ISBN 2251004122.
  29. ↑ Schleiermacher, 1996, s. 124—128.
  30. ↑ Gigon O. Einleitung // Platon. Sämtliche Werke (Jubiläumsausgabe Sämtlicher Werke zum 2400. Geburtstag). — Zürich/München, 1974. — ISBN 3760836402.
  31. ↑ Wilamowitz-Moellendorff Ulrich von. Platon. Sein Leben und seine Werke. — 5. — Berlin : Weidmannsche Verlagsbuchhandlung, 1959.
  32. ↑ Erler, 2006, s. 130.
  33. ↑ Conybeare, 1891, p. 193—210.
  34. ↑ Hankins, 1994, p. 87, 401—403.
  35. ↑ Hankins, 1994, p. 51–53, 66f, 72–74, 379–387, 504f, 739.
  36. ↑ Goldschmidt E. P. The First Cambridge Press in Its European Setting. — Cambridge, Eng. : Cambridge University Press, 2010. — P. 79. — ISBN 9780521143325.
  37. ↑ PLATON Œuvres complètes. Tome I: Introduction. Hippias mineur - Alcibiade - Apologie de Socrate - Euthyphron - Criton. Архів оригіналу за 6 червня 2021. Процитовано 6 червня 2021.
  38. ↑ Plato Volume I Loeb Classical Library 36 Euthyphro. Apology. Crito. Phaedo (англ.). Harvard University Press. Архів оригіналу за 28 квітня 2021. Процитовано 6 червня 2021.

Література

Посилання