Народився у Флоренції. Син торговця меблями (і колишнього члена «Товариства Джузеппе Гарібальді») із Борґо деґлі Альбізі, мати Папіні хрестила Джованні таємно, щоб уникнути агресивного антиклерикалізму свого батька. Папіні жив у сільській місцевості. Його дитинство було доволі самотнім. У той час він відчував сильну неприязнь до всіх вірувань, церков, а також до будь-якої форми підневільного служіння (яке він вважав пов'язаним із релігією); також був зачарований ідеєю написання енциклопедії, в якій будуть узагальнюватися всі культури.
Навчався в Istituto di Studi Superiori (1900–1902), протягом року навчався у англо-італійській школі, а потім був бібліотекарем в Музеї антропології з 1902 по 1904[8]. Літературне життя приваблювало Папіні, який у 1903 заснував журнал «Il Leonardo», до якого він вніс статті під псевдонімом «Gian Falco».[9] Його співавторами були Джузеппе Прецоліні, Боргезе, Вайлаті, Костетті і Кальдероні[10]. Через Папіні і його журнал «Il Leonardo» до Італії потрапило багато перекладів важливих мислителів, таких як К'єркегор, Вільям Пірс, Ніцше, Джордж Сантаняна і Анрі Пуанкаре. Пізніше він приєднався до колективу «Il Regno»[11], націоналістичного видання, керованого Енріко Коррадіні, який створив «Associazione Nazionalistica Italiana», щоб підтримати колоніальний експансіонізм країни.
У 1907 Папіні одружився із Джакінтою Джованьолі; у подружжя були дві доньки, Віола і Джоконда[17].
До і під час Першої світової війни
«Карикатура на Папіні», Карло Карра і Арденго Соффічі, з Брума, 1922.
Після того, як залишив «Il Leonardo» у 1907, Джованні Папіні заснував декілька інших журналів. Спочатку «La Voce» в 1908, потім «L'Anima» разом з Амендолою Джованні і Преццоліні. У 1913 (безпосередньо перед вступом Італії до Першої світової війни) він розпочав «Lacerba» (1913–1915). Протягом трьох років Папіні був кореспондентом «Mercure de France», пізніше — літературним критиком La Nazione[18]. Близько 1918 він створив ще один огляд, «La Vraie Italie», з Арденго Соффічі.
З-під його пера вийшли також книги. У книзі «Parole e Sangue» («Слова і Кров») Джованні показав свій фундаментальний атеїзм. Крім того, Папіні прагнув створювати скандали, спекулюючи на тому, що Ісус і Іван Богослов мали гомосексуальні стосунки[17]. У 1912 році він опублікував свою найвідомішу роботу, автобіографію «Un Uomo Finito» («The Failure»).
Джованні Папіні […] є одним з найпрекрасніших умів сьогоднішньої Італії. Він є прекрасним представником неспокійних пошуків істини сучасності, і його робота демонструє освіжаючу незалежність, засновану не так сильно на так званій незалежності, незнанні минулого, а на вивченні і розумінні цього[19].
Опублікував 1917 вірші, згруповані під назвою «Opera Prima». У 1921 Папіні оголосив про свій нещодавно знайдений римський католицизм[20][21], випустивши книгу «Storia di Cristo» («Історія Христа»), яка була перекладена двадцять трьома мовами і мала успіх у всьому світі[22].
Фашизм і пізніші роки
Після подальших віршів він опублікував сатиру«Ґоґ» (1931) і есе «Данте Віво» («Живий Данте», або «If Dante Weve Alive»; 1933)[23].
Малюнок Папіні Юліуса Зірінського.
Він рухався до фашизму[24], і його переконання принесли йому викладацьку посаду в Болонському університеті в 1935 (хоча його навчання давало йому лише кваліфікацію для викладання в початковій школі). Фашистська влада підтвердила «бездоганну репутацію» Папіні завдяки такому призначенню. У 1937 Папіні опублікував єдиний том своєї «Історії італійської літератури», який він присвятив Беніто Муссоліні: «Дуче, друзям поезії і поетам»[25], нагороджений найвищими посадами в наукових колах, особливо в галузі дослідження італійського Відродження.
1940 твір Папіні «Storia della Letteratura Italiana» опублікований в країні, яка перебувала у союзі зі сталінським СССР — нацистській Німеччині під назвою "Eternal Italy — The Great in its Empire of Letters (німецькою мовою: Ewiges Italien — Die Großen im Reich seiner Dichtung). Папіні був віце-президентом «Europäische Schriftstellervereinigung» (тобто Ліги європейських письменників, заснованої Йозефом Геббельсом1941/42[26]. Коли фашистський уряд Італії упав (1943), Папіні оселився у францисканськомумонастирі в Ла Верна з ім'ям Фра Бонавентура[17].
Значною мірою дискредитований наприкінці Другої світової війни, він захищав католицизм правої спрямованості. Його робота зосереджувалася на різних темах, включаючи біографію Мікеланджело, при цьому Джованні продовжував публікувати темні і трагічні есеї. Папіні співпрацював з Корр'єре делла Сера, виступаючи з матеріалами, які були опубліковані в повному обсязі лише після його смерті.
Папіні страждав від прогресуючого паралічу (через хворобу моторних нейронів[27]) і був сліпим протягом останніх років свого життя.
Могила Папіні в Cimitero delle Porte Sante у Флоренції.
За словами історика мистецтва Річарда Дормента[28][29][30], режим Франсіско Франко і НАТО використовували серію уявних інтерв'ю Папіні (Il Libro Nero, 1951) як пропаганду проти Пабло Пікассо[31], щоб різко підірвати його комуністичний образ. У 1962 художник попросив свого біографа П'єра Дайкса виставити інтерв'ю, яке він зробив у Les Lettres Françaises[32].
Джованні Папіні захоплювався Бруно де Фінетті, засновником суб'єктивної теорії ймовірностей, і Хорхе Луїсом Борхесом, який зауважив, що Папіні «несправедливо забутий» і включив деякі його розповіді в Бібліотеку Вавилонської бібліотеки[33].
↑"Giovanni Papini, Author, is Dead; Italian Philosopher, 75, Who Wrote 'Life of Christ', Won Prize for Study of Dante, " The New York Times, July 9, 1956, p. 23.
↑Hoehn, Matthew (1948). «Giovanni Papini, 1881.» In: Catholic Authors: Contemporary Biographical Sketches. Newark, N.J.: St. Mary's Abbey, p. 607.
↑Boyd, Ernest (1925). «Giovanni Papini.» In: Studies from Ten Literatures. New York: Charles Scribner's Sons, p. 167.
↑Kunitz, Stanley (1931). «Giovanni Papini.» In: Living Authors: A Book of Biographies. New York: The H.W. Wilson company, p. 314.
↑Orlandi, Daniela (2007). «Papini (1881—1856).» In: Encyclopedia of Italian Literary Studies, Paolo Puppa & Luca Somigli (eds.), Vol. I. Taylor & Francis, p. 1347.
↑Sharkey, Stephen & Robert S. Dombronski (1976). "Revolution, Myth and Mythical Politics: The Futurist Solution, " Journal of European History6 (23), pp. 231—247.
↑Hofer, Matthew (2011). "Mina Loy, Giovanni Papini, and the Aesthetic of Irritation, " Paideuma38.
↑«Giovanni Papini is the author of the Storia di Cristo (The Story of Christ), which marked his conversion to Catholicism. But his conversion has not checked his output, nor devitalized his art, which continued as before in the tradition of Carducci. His greatest novel is Un Uomo Finito (A Man — Finished), one of the fundamental works of modern Italian fiction. Papini's influence has been immense. His proud spiritual impulses, his restless ardour, his wealth of new and provocative ideas, and his crashing judgments, have been a strong stimulus to the younger generation, and have drawn to his side, if only temporarily, even writers of real independence.» — Pirandello, Luigi (1967). «Italy.» In: Tendencies of the Modern Novel. Freeport, N.Y.: Books for Libraries Press, Inc., pp. 130—131.
↑Beckett, Samuel (1934). Papini's Dante. London: Hodder and Stoughton.
↑Franzese, Sergio (2004). «Giovanni Papini.» [Архівовано 10 червня 2016 у Wayback Machine.] In John Lachs and Robert B. Talisse, ed., American Philosophy: An Encyclopedia, Psychology Press, p. 562.
↑Hausmann, Frank-Rutger (2004). «Dichte, Dichter, tage nicht!» Die Europäische Schriftsteller-Vereinigung in Weimar 1941—1948. Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, p. 210
↑Roberto Ridolfi, Vita di Giovanni Papini, 1987, p. 211—212
↑«The quotation occurs in an 'interview' with an Italian journalist named Giovanni Papini. It was published in 1951 in a volume of Papini's collected journalism entitled Il Libro Nero: Nuovo Diario di Gog, a copy of which is in the British Library. That interview is a notorious fake. According to Pierre Daix, in his respected 1977 biography of Picasso, the artist knew about II Libro Nero, but ignored it until 1955, when it was used against him by Franco's government. Because Picasso was a communist and this was the height of the Cold War, it was further disseminated by Nato intelligence. At this point Picasso asked Daix to expose the whole affair, which Daix did in a series of articles in Les Lettres Françaises between 1962 and 1965. In the biography, Daix described the contents of II Libro Nero as 'imaginary interviews and false confessions'. Papini was not a fraud, but a journalist who used the literary device of the pretend interview to write profiles of famous people, including Kafka, Tolstoy, Freud, Molotov, Hitler, Cervantes, Goethe, William Blake and Robert Browning. Picasso never met Papini and never said the words Papini attributed to him.» — The Spectator [Архівовано 17 серпня 2014 у Wayback Machine.], 1 May 1998, p. 27.
↑Rep. in Italian Short Stories from the 13th to the 20th Centuries. With an introduction by Decio Pettoello. London: J. M. Dent & Sons, Ltd., 1932; The Copeland Translations; Mainly in Prose from French, German, Italian and Russian. Chosen and arranged with an introduction. New York-London: Charles Scribner's Sons, 1934.
Біографія частково взята з вступу до Гога Етторе Аллодолі.
Бібліографія
Berghaus, Günter (2000). International Futurism in Arts and Literature. Berlin: Walter de Gruyter.
Colella, E. Paul (2005). "Reflex Action and the Pragmatism of Giovanni Papini, " The Journal of Speculative Philosophy19 (3), pp. 187–215.
Filippis, M. de (1944). "Giovanni Papini, " The Modern Language Journal28 (4), pp. 352–364.
.jpg)
.svg){kind=small}
_crowned.svg){kind=small}
