|
Ганжа Петро Андрійович
Петро Андрійович Ганжа (29 листопада 1881 — † 17 вересня 1937, м. Омськ) — начальник дивізії Дієвої армії УНР. ЖиттєписПоходив із родини дрібних поміщиків Чернігівської губернії. Батько, Андрій Юхимович Ганжа, надвірний радник, служив чиновником у губернській казенній палаті[1][2][3]. Родині належала невелика ділянка землі під Черніговим, яка називалась Ганжовщина [4][5]. Петро мав брата Романа, пізніше учасника визвольних змагань періоду Центральної Ради, помічника губернського комісара Чернігівщини[6]. Навчався у Чернігівській класичній гімназії (закінчив 6 класів). Служба в російській армії21 березня 1899 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 167-го піхотного Острогозького полку (Чернігів). 8 серпня 1900 р. склав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища (закінчив 10 червня 1902 по ІІ розряду) [7][8]. Вийшов підпрапорщиком до 167-го піхотного Острогозького полку, в службі з 5 вересня 1902 р., чин підпоручика отримав 12 березня 1903 р.[9]. 22 квітня 1905 р. був відряджений до Харбіна на поповнення Маньджурської армії, прибув на укомплектування 243-го піхотного резервного Златоустівського полку, брав участь у бойових діях, а 15 лютого 1906 р. був повернений до 167-го піхотного Острогозького полку[7][8][10][11]. 24 жовтня 1910 р. перевівся до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів) [7][12], у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 26 серпня 1914 р. був нагороджений Георгіївською зброєю. В наказі написано «…в бою 26 серпня 1914 року біля Рави-Руської, перебуваючи з ротою в передовій лінії, під сильним артилерійським і рушничним вогнем, незважаючи на важкі умови місцевості, особистим прикладом надихаючи роту, вибив багнетним ударом супротивника з ряду окопів, змусивши його тікати, після чого зайняв західну околицю села Пуні, чим і дав можливість зайняти і укріпитись на позиції іншим ротам»[13]. В бою 26 квітня 1915 р. був контужений і потрапив до австро-угорського полону. На цей період мав сім’ю, дружину і сина[14]. Перебував у таборі для військовополонених офіцерів у Йозефштадті, у 1916 р. — член українського гуртка, згодом його керівник. Після українізації табору в липні 1917 р. – один із керівників управи «Громада полонених старшин-українців табору Йозефштадт»[15]. Нагороди: ордени Св. Анни 4 ст.; Св. Станіслава 3-го ст.[8]; Св. Станіслава 2-го ст.[16]; Св. Володимира 4-го ст.[17]; Св. Анни 3-го ст. [18]; Св. Анни 2-го ст. [19]; Георгіївська зброя (Золота зброя «За хоробрість»)[13]. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан. Служба в армії УНР 15 лютого 1918 р. в групі з 30 офіцерів-українців виїхав з Йозефштадта до Володимира-Волинського для формування 1-го козацько-стрілецького куреня, створеного з військовополонених-українців і став його командиром, а згодом прийняв командування 1-м козацько-стрілецьким полком, створеним на основі куреня. Брав активну участь у формуванні з полонених 1-ї стрілецько-козацької Сірожупанної дивізії[7][20]. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського та переїзду дивізії на Чернігівщину займав з середини серпня 1918 р. посаду помічника командира 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави[7]. У період Директорії з 12 березня 1919 р. — командир 1-го Сірожупанного полку, а з 27 лютого 1919 р. командував одночасно і 1-ю бригадою 1-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. 17 травня 1919 р. врятував від полону в Луцьку рештки 1-го та 2-го Сірожупанних полків, що були 21 травня 1919 р. переформовані у 1-й збірний Сірожупанний полк (згодом — 10-й Сірожупанний полк 4-ї Холмської дивізії) Дієвої армії УНР. Командував цією частиною. З 26 липня 1919 р. помічник державного інспектора штабу Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — начальник Рекрутської дивізії Дієвої армії УНР, яка мала бути сформована за наказом військового міністерства з усіх рекрутських полків[7][21]. На початку грудня 1919 р. залишив армію та повернувся до Чернігова[21]. Тут створив та очолив підпільну Національну Повстанчу раду. Влітку 1920 р. був заарештований під час облави ЧК, після 1922 р. звільнений за амністією. Проживав у Чернігові. Подальша доляУ червні 1927 р. заарештований і висланий на Урал на 3 роки як соціально небезпечний елемент, а 29 січня 1930 р. йому заборонили проживання в Україні та центральних районах СРСР з прикріпленням до місця перебування на 3 роки[22]. Також у 1931 р. фігурував у справі Українського національного центру[5]. Після відбуття покарання проживав у Омську, працював комірником підсобного господарства облздраву. Був заарештований 29 липня 1937 р., засуджений Трійкою до розстрілу 16 вересня і розстріляний 17 вересня 1937 р. Похований у Омську. Реабілітований 10 червня 1989 р.[23]. Примітки
Джерела
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
