1720 р. — став префектом Слов'яно-греко-латинської академії. У тому ж році зробив переклад «Лютеранського хронографа»[2], яка викликала жваву релігійну дискусію. 1749 ця книжка була заборонена указом цариці Єлизавети — дружини Олексія Розумовського.
Після смерті Петра І в Синоді вплив здобув архієпископ Ростовський Георгій Дашков, що був противником Феофана Прокоповича. Це призвело до послаблення впливу духовенства, яке підтримувало політику царя Петра, і Гавриїл був переведений єпископом у м. Рязані.
30 жовтня1726 р. — хіротонія на єпископа Рязанського, яка обіймала території фіно-угорських народів Поволжа.
На рязанськійкатедрі займався просвітництвом, відновив слов'яно-греко-латинську школу. Через два роки в ній вже навчалося 339 учнів. Його діяльність не сприйняло місцеве духовенство. Через донос було почато слідство. Гавриїла викликали до Москви, де він прожив два роки у найманому будинку. У 1730 р. слідство було завершене, доказів проти Гавриїла не було знайдено.
Січень 1731 р. — Синод висунув його кандидатом у архієреї на Київську митрополичу катедру, а згодом Ростовську у Мерянії. Але його стан здоров'я погіршився. 27 квітня він помер і похований у Заіконоспаському монастирі[ru] в Москві.
Переклади
переклад Еразма Ротердамського;
Самуеля Пуфендорфа («Введення до історії Європейської»)
Вільгельма Стратемана («Феатрон, чи Ганьба історична»).
Ним написаний короткий катехізис «Послідування сповіді» (1724). Церковний історик Філарет (Дроздов) приписує йому написання за замовленням Петра І книжки «Юности честное зерцало», правила світської моралі.[3]
Шереметевский В. В.,. Гавриил (Бужинский) // Русский биографический словарь : в 25 т / Издание Императорского Русского Исторического Общества. — М. : Типография Г. Лисснера и Д. Собко, 1914. — Т. 4 : Гааг — Гербель. — С. 28—32.(рос.)