Вільям Стайрон

Вільям Стайрон
William Styron
Вільям Стайрон перериває роботу над романом для фотосесії Вільяма Вотервея Маркса, видавця (редактора)"Martha's Vineyard Magazine."
Ім'я при народженніВільям Кларк Стайрон мол.
Народився11 червня 1925(1925-06-11)
Ньюпорт-Ньюс, штат Вірджинія
Помер1 листопада 2006(2006-11-01) (81 рік)
Мартас-Віньярд, Массачусетс, США
·пневмонія
ГромадянствоСША США
Місце проживанняНьюпорт-Ньюс
Вірджинія
Діяльністьпрозаїк, есеїст
Alma materDuke University
Знання мованглійська
ЧленствоАмериканська академія мистецтв та літератури, Американська академія мистецтв і наук і Fellowship of Southern Writersd
Роки активності1951—2006
Напрямокреалістична проза
Жанрпроза, драма
Magnum opus«Визнання Ната Тернера» (The Confessions of Nat Turner)
«Вибір Софі» (Sophie's Choice)
Посадаголова журі Каннського кінофестивалюd
Військове званнялейтенант
ДітиSusanna Styrond і Alexandra Styrond
Автограф
Нагороди
ПреміїПулітцерівська премія 1968
IMDbID 0836612

Вільям Стайрон (англ. William Styron; 11 червня 1925, Ньюпорт-Ньюс — 1 листопада 2006, Мартас-Віньярд) — американський письменник, лауреат Пулітцерівської премії 1968, найбільш відомими романами якого є «Визнання Ната Тернера» та «Вибір Софі»[1]

Біографія

Народився в штаті Вірджинія. Закінчив Девідсон-коледж у Даремі в штаті Північна Кароліна, в кінці Другої світової війни служив в армії. Після війни закінчив Університет Дьюка, де в 1947 році отримав ступінь бакалавра мистецтв з англійської мови. Надалі Стайрон працював у видавництві McGraw-Hill.

Його перший роман «Зійди в пітьму», («Lie Down in Darkness»), опублікований в 1951 році, розповідав про самогубство молодої жінки, про що розмірковує її батько. Твір отримав позитивні відгуки літературних критиків.

На початку 1950-x років перебрався до Європи, де в 1953 році став одним із засновник журналу Paris Review.

У 1967 році вийшов роман «Визнання Ната Тернера» («The Confessions of Nat Turner»), що викликав гострі дискусії і приніс письменнику Пулітцерівську премію. Роман витримав кілька перевидань, його переклали на 20 мов. В основу роману покладено події Повстання американських чорношкірих рабів на чолі з баптистським проповідником Натом Тернером 1831 року. Передсмертну сповідь Тернера, виступ якого призвів до смерті близько 50 білих чоловіків, жінок і дітей, записав його адвокат Томас Грей. Головний герой роману змальовується релігійним фанатиком, одержимим фантазіями про сексуальне насильство над красивою 18-річної білою дівчиною Маргарет. Убивши її, Тернер починає сумніватися в своїй правоті. Після виходу книги чорношкірі письменники піддали її критиці, звинувативши автора в расизмі й ігноруванні історичних фактів. В СРСР роман довгий час не видавався, «Літературна газета» опублікувала рецензію марксиста Герберта Аптекера, який звинувачував автора у спотворенні «образу народного героя»[2]

Неоднозначну реакцію (серед євреїв) також викликав наступний великий роман Стайрона «Вибір Софі» (1979), в якому розповідається про польку, яка пережила нацистський концтабір Освенцим. Її єврейський коханець Натан звинувачує героїню в тому, що вона залишилася жива. У 1983 році роман був екранізований, актриса Меріл Стріп отримала кінопремію «Оскар» за роль Софі.[3]

Останній роман «Шлях воїна» вийшов 2001 року. Письменник працював над ним з перервами близько десяти років.

Стайрон помер 1 листопада 2006 року в віці 81 року від пневмонії.

Твори

  • 1951 — Зійди в пітьму (англ. Lie Down in Darkness)
  • 1952 — Довгий марш (англ. The Long March)
  • 1960 — І підпалив цей дім (англ. Set This House on Fire) (рос. пер. 1987)
  • 1967 — Визнання Ната Тернера (англ. The Confessions of Nat Turner) (рос. пер. 2005)
  • 1979 — Вибір Софі (англ. Sophie’s Choice) (рос. пер. 1991)
  • 1990 — Видима пітьма (англ. Darkness Visible)
  • 1993 — Ранок у межі припливів (англ. A Tidewater Morning)

Примітки

  1. ↑ Christopher Lehmann-Haupt (2 листопада 2006). William Styron, Novelist, Dies at 81. The New York Times. Архів оригіналу за 17 липня 2016. Процитовано 5 травня 2016.
  2. ↑ Мельников Н. Бунтующий человек Уильяма Стайрона [Архівовано 8 грудня 2015 у Wayback Machine.] // Иностранная литература, 2006, № 4
  3. ↑ MacDowell Medal winners  — 1960 – 2011. The Telegraph. Процитовано 6 грудня 2019.

Посилання

Джерела