Волевачі (рід)

Волевачі (рід)
РідВолевачі
Періодз 2-ї пол. XVI сторіччя
Місце походженняЧернігівщина
ДержаваГетьманщина
РодоначальникТихін Волевач
Володінняна Лівобережжі Дніпра

Волевачі — український шляхетський рід.

Історична згадка

При створенні реєстру українських козаків у другій половині XVI сторіччя вперше згадується Тихін Волевач зі «старовинної покозаченої шляхти», що мешкав у Чигирині та мав у родовому володінні земельну власність на Лівобережжі Дніпра.

Багато з цих володінь позначаються ним як «предківські» (тобто придбані як мінімум прадідом), деякі були куплені його дідом Яковом Волевачем близько 1480 року біля якогось Івана Безмольного — усі володіння Тихона складалися з сіл, хуторів, сінокосів і лісових ділянок на досить великій площі.

Його син, Іван Волевач (1585? — 1653?) обозний Війська Запорозького і учасник повстання Богдана Хмельницького, залишив після себе заповіт зі списком свого майна, тому є найвидатнішим членом роду.

В середині XVIII століття згадується онук Івана, Антон Волевач, якому дісталися землі, придбані ще Тихоном Волевачем. Згідно з історичними фактами, землі між Дніпром, Цибульником і Інгульцем до 1390-х років були практично «диким полем» і перебували під владою кочівників аж до завоювання їх Вітовтом.

Походження роду

Цілком ймовірно, Волевачі ​​належали до нетитулованої православної знаті Великого Князівства Литовського. На це вказує факт придбання земель у другій половині XV століття, і їх успадкування, коли організоване українське (запорізьке) козацтво ще не існувало.

До того ж, спадкове володіння землями було правом бояр, а діти «зем'ян», що отримували свої наділи від великого князя, не мали права успадковувати їх від своїх пращурів без спеціального пожалування.

Це дає привід припустити, що Волевачі ​​як і багато «козацьких родів» походили з дрібного боярства, яке до XV століття становило головну частину знаті колишніх південноруських князівств.[1]

У XIV-XV століттях на формальній території Київського князівства, а також Чернігівського і Переяславського основну масу шляхти складали бояри, дрібні землевласники і васали князя, що отримали землі в якості «вотчини».

У XV столітті у зв'язку зі зростаючим польським впливом багато хто з бояр не визнавався як знать, що в XVI столітті і спричинило відхід багатьох із них на південь до Дикого Поля і утворення організованого українського козацтва. Примітно що запорізьке козацтво, всупереч загальноприйнятій думці про його стихійну освіту, із втікачів містила у своїх лавах досить високий відсоток знаті.

Згідно із В. Модзалевським нині головна гілка спадкоємців вважається згаслою, оскільки у правнука Антона, Івана Васильовича Волевача (народ. у 1806) не було синів.

Побічні гілки роду, згадані В. Л. Модзалевським в окремому списку і проживали до розпаду Російської імперії (1917) головним чином на Чернігівщині і, як правило, були чиновниками, військовими, вчителями і священиками.

Після 1917 значна частина нащадків даних гілок емігрувала за кордон.

Відомі представники

Інші представники

  • Яків Волевач — купив у Івана Безмовного пасіку в Мотронині з сіножатями і орним полем.
  • Федір Волевач — володів в Мотронині пасікою і ґрунтами.
  • Тихін Волевач — козак Чигиринський (1600); володів: двором в Чигирині (де і жив), пасікою "на Чутці" і хутором, пасікою в Мотронині, хутором "на Березовці", Волевацькими байраками та іншими дрібними грунтами (1600); його духовний заповіт був складений 8 серпня 1600. яким він розподілив свої маєтки між дітьми.
  • Марія Волевач (1600).
  • Антон Волевач — згадується в 1600; реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Помер до 1650.
  • Андрій Волевач — згадується в 1600 р .; помер до 1650 бездітним.
  • Іван Волевач — згадується в 1600; ""значный рейстровый козак и обиватель меский Чегринский" (1615); реєстровий козак Чигиринської сотні (1649); в 1650 був посланий Богданом Хмельницькимна Волощину; обозний Війська Запорозького (1650); обиватель Чигиринський (1650); володів маєтками після братів, двором в Чигирині, хутором, винницею, броварнею, млинами на Ірпені і Суботівці, пасікою із бджолами, Барабашевськими угіддями, які він отримав від Богдана Хмельницького за військові служби; крім того, мав: хутір на Шабельниках і пасіку на Опанасівці; 5 березня 1615 купив у козака Чигиринського Максима Плаского ліс із грунтами; 26 вересня 1650 купив у вдови, Чигиринської козачки Хведори Андріївої пасіку з лісом по річці Макарівці і сінокіс по Інгульцю; його духовний заповіт був складений 2 листопада 1650.
  • Параска Волевач — за заповітом чоловіка отримала з сином Яковом двір в Чигирині, хутір, винницю, броварню, млини на Ірпені і Суботівці, а також пасіку із бджолами.
  • Яким Волевач його опікуном був у 1650 Іван Волевач, за заповітом якого отримав: "десять кобил з жеребцем лядським і тисячу кіп грошей".
  • Яків Волевач, згадується 1650; військовий товариш.
  • Марія Волевач, за заповітом батька (1650) отримала: хутір на Шабельниках, пасіку на Опанасівці, десять фунтів срібла і 5000 коп доброї монети грошей".

За (1650) Гаврилом Коробкою, який отримав за заповітом тестя "двадцять кобил з жеребцем гнідим турецьким".

Цікаві факти

Село «Волевачі» ,https://uk.wikipedia.org/wiki/Волевачі?wprov=sfla1Козелецького району Чернігівської області названо на честь прізвища його колишніх власників з роду Волевачів. Згідно із джерелами, ним володів Антон Волевач, будучи осавулом Переяславського полку, адміністративним центром якого було місто Остер.

Література

  • Модзалевский В. Л. «Малороссийский родословник» Том 1 Adamant Media 2005 Репринт
  • Наталя Яковенко: Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ 2005

Посилання

Див. також

Примітки

  1. ↑ Соціальне обличчя козацтва на litopys.org.ua. Архів оригіналу за 26 квітня 2009. Процитовано 12 лютого 2020.
  2. ↑ [ Неоніла Волевач (17 грудня 1891, Чернігівщина — Париж) — арт. опери (колоратурне сопрано). Народилася у сім'і священника. В 1909-1914 навчалася співу в Петербурзькій консерваторії. В 1914- 1919 (в деяких джерелах до 1917) солістка Петроградський Маріїнський театр. Виступала також на сцені Михайлівський театр (нині МАЛЕГОТ). У 1920 емігрувала. У 1920-1928 солістка Белградської опери, в 1928-1937 - Паризької опери. Перша виконавиця на теренах Російської імперії партії Солов'я ("Соловей"). Інші партії: Царівна-Лебідь, Февронія, Розіна ("Севільський цирюльник" Дж. Россіні), Віолетта, Джільда, Маргарита Валуа. Партнери: А. Белянин, І. Григорович, П. Курзнер, Г. Поземковський. Співала партії А. Коутса. У концертах виконувала романси українських композиторів, а також українські народні пісні.