|
Веннівер БушВеннівер Буш (англ. Vannevar (/væniːvɑːr/) Bush, часом також Венівар Буш, Ванневар Буш; 11 березня 1890 — 28 червня, 1974) — американський інженер, винахідник і адміністратор науки, що під час Другої світової війни очолював Управління з наукових досліджень і розробок США (англ. Office of Scientific Research and Development), один із ініціаторів і керівників на початковому етапі Мангеттенського проєкту. Відомий також працями з розробки аналогових обчислювальних машин. Засновник руху науковців США, що привів до створення Національного наукового фонду. ЖиттєписНародився 1890 року в родині священника. Обоє його дідусів були капітанами китобійних суден, від яких, за його словами йому передались амбіції керівника.[11] Вступив до Університету Тафтса.[12] В 1931 році створив перший у світі аналоговий електрично-механічний комп'ютер, який міг розв'язувати диференційні рівняння, що містили до 18-ти змінних.[13] Після війни Буш займався адміністративною роботою. У 1940-ті він був президентом Об'єднаної ради з досліджень і розробок військового і морського відомств, головою ради з питань розробок Національного управління військовими установами, очолював Американський транснаціональний телекомунікаційний конгломерат (АТ&Т). З 1950-го Буш директор Національного наукового фонду (NSF), якому було уготовано в майбутньому зіграти важливу роль в становленні інтернету. Пізніше він був членом наглядової ради цієї організації. Останні роки діяльності Буша пов'язані з Массачусетським технологічним університетом. У 1957 -1959 роках Буш був президентом MIT. З 1959 року і до кінця свого життя він залишався почесним президентом інституту. Лінійна модель інноваційного процесуВ 1944 році президент Рузвельт запропонував Бушу визначити рекомендації для організації американської науки в мирний час[14]. У липні 1945 року Буш відправляє президенту, тепер вже Гаррі Трумену, меморандум під красномовною назвою "Наука — нескінченний рубіж", підготовлений за підтримки чотирьох спеціально створених для цього комітетів. У вступі до меморандуму Буш оптимістично заявляв: «Перед нами безкінечна дорога розуму, і, якщо ми станемо первопрохідцями з тим же баченням, змістом і прагненнями, з якими ми вели велику війну, ми зможемо забезпечити більш повну і плодотворну зайнятість і більшу повне і плодотворне життя для всіх американців». У цьому меморандумі Буш виступив за фінансування з державного бюджету фундаментальних наукових досліджень, що проводяться спільно з університетами та промисловими підприємствами. Він висловив пропозицію, що «державні інтереси в областях науки та освіти можуть бути найкращим чином досягнуті у створенні Національного наукового фонду», що в подальшому став основою організації американської науки. У цьому меморандумі Буш відстоює точку зору, що в мирний час наука вимагає принципово іншої моделі організації наукових досліджень. Вчений розкритикував організаційну структуру науки, успішну для періоду війни. Основні тези меморандуму:
Буш був впевнений, що в післявоєнній ері благоспроможність націй буде в значній мірі залежати від розвитку малого бізнесу, що активно застосовує нові знання. З цієї причини він вважає необхідним протидіяти практиці, коли найбільші корпорації використовували патентну систему для того, щоб не пускати малі фірми на нові дохідні технологічні ринки. Меморандум був з інтересом сприйнятий громадськістю, але далеко не всі схвалили поради та пропозиції. У сенаті були включені два законопроєкти: закон сенатора Магнуса, складений на основі пропозицій Буша, інший — сенатора Кілгора, опонента Буша. У жовтні 1945 року двоє сенаторів провели спільні слухання законопроєктів, у результаті яких було затверджено створення єдиного федерального агентства для розподілу грантів, контрактів та стипендій для розвитку природних наук, включаючи дослідження, пов'язані з військовою тематикою. Однак у питанні про президентський контроль над роботою фонду досягнути згоди не вдалося. Відповідно до плану Кілгора, фонд повинен бути керований директором, призначеним президентом та підзвітним йому. За проєктом Буша-Магнуса науковим фондом повинна керувати призначена президентом рада громадянських осіб, переважно вчених. У 1947 році Конгрес прийняв законопроєкт Буша-Магнуса, але Трумен наклав вето. В 1950 році Конгрес прийняв компромісний законопроєкт. Фактично були виконані дві найважливіші цілі В.Буша: уряд субсидіював фундаментальні дослідження, а визначення цілей цих досліджень було покладено на незалежних вчених. Завдяки закону фактично створений союз між урядом, промисловістю та наукою, що стало важливою інновацією, і сприяло технологічній революції XX століття[15]. Така "лінійна модель інноваційного процесу" передбачала повторюваний цикл інновацій — від фундаментальних до прикладних досліджень, від них — до стадії дослідно-конструкторських і проєктно-конструкторських робіт, які спрямовані на розроблення, проєктування, виготовлення та випробовування дослідних зразків нової техніки, а далі — до створення технології і нового продукту. Завершувався повторюваний безперервний цикл виробництвом, яке для інноваційного процесу мало характер комерціалізації винаходу. Останнє включало дослідження ринку, конструювання, ринкове планування, дослідне виробництво і ринкове випробування з переходом до комерційного виробництва. Модель Ваннавра Буша почали досить жорстко критикувати, особливо після вкорінення ідеологічного курсу на неолібералізм в економічній політиці. До того, як потрапити під обстріл неолібералів, модель активно застосовувалася у США в 1950—1965-ті роки. Після цього її вдосконалили до "ринкового витягування" в 1965—1975-х, коли передбачалося, що ринок починає відігравати більшу роль. У 1975—1985-их модель набула характеру "лінійної зі зворотними зв'язками"; перейшла до "інтегрованої" в 1985—1995-х роках і нарешті — "мережевої" — після 1995 року. Тепер повторюваний цикл інновацій "від досліджень до комерціалізації" є очевидною справою, він має назву "замкнутого циклу інновацій"[16]. Втративши хоча б один сегмент ланцюжка, країна, або навіть цілий регіон, втрачає свою здатність до відтворення, до фінансування інноваційного процесу, як це сталося в ЄС після перенесення виробництв і продажів до Азії[17][18][19]. Фінансування, координація і спрямування усіх етапів в рамках "лінійної моделі інноваційного процесу" повинне здійснюватися за державні кошти, оскільки приватні підприємства не вважали ці етапи ефективними. Оскільки конструкторські і проєктно-конструкторські роботи є ризикованими інвестиціями з низькою окупністю, тому держава і сьогодні частково бере участь у фінансуванні цих етапів за рахунок спеціалізованих фондів і грантів. Лише виробництво і як його складова — продаж продукції повністю переносилося на приватні компанії. Хоча сьогодні і з цим є питання, оскільки великі обсяги відкритого і прихованого фінансування здійснюються за участі національних і регіональних фінансових ресурсів, що особливо характерно для Китаю. «Модель технологічного трикутника Ваннівара Буша» в середині першої чверті ХХІ ст. була покладена в основу моделей економіко-технологічного розвитку КНР, через відмову від кредитно-фінансової корпоративного капіталізму і перехід до замкнутої системи державної економіки з інкорпорованими в неї фрагментами приватного сектора. Каналами зосередження інвестицій в цільових галузях стали фонди управління трансформацією науково-технічних досягнень КНР.[14] В 1998 році Комітет наук конгресу США опублікував меморандум «Розкриваючи наше майбутнє: Створення нової національної наукової політики» (Unlocking Our Future to New National National Science Policy)[20], у якому визнається, що основою державної політики щодо науки залишаються погляди Ванневара Буша, висловлені в меморандумі «Наука - нескінченний рубіж».
Див такожПримітки
Література
Посилання
|
