Вачейшвілі Давид Вісаріонович

Давид Вісаріонович Вачейшвілі
Народився18??
Помер19??
ГромадянствоГрузія Грузія
Національністьгрузин
Діяльністьдипломат
Відомий завдякиВійськовий комісар Грузії при уряді УНР
Термін1917

Давид Вісаріонович Вачейшвілі (18?? — 19??) — грузинський державний діяч, дипломат.

Життєпис

З січня 1918 року у зв'язку з від'їздом, військового комісара при уряді УНР Івана Лордкіпанідзе, став виконувати його обов'язки.

9 січня 1918 року Давид Вісаріонович звернувся до міністра закордонних справ Олександра Шульгина з проханням дозволити громадянам Грузії зберегти особисту зброю для самозахисту. При цьому грузинський військовий комісар зауважував, що в його країні «проживає не одна тисяча громадян-українців, котрі жодних обмежень громадянських прав ще не підлягали і підлягати не будуть».

13 січня 1918 року у Києві було створено Грузинський військовий комісаріат. Уряд УНР визнавав його повноважним органом Національної Ради Грузії.

У квітні 1918 року військовим комісаром Грузії в Україні було призначено Никодима Брегвадзе, а Давид Вачейшвілі став його заступником.

4 (17) липня 1918 року грузинський прем'єр-міністр Ное Жорданія надіслав листа міністру закордонних справ Дмитру Дорошенко, у якому повідомлялося, що його уряд «призначив своїм представником при українському Уряді громадянина Віктора Васильовича Тевзая і його заступником — Давида Вісаріоновича Вачейшвілі, котрим і надані особливі повноваження»

У вересні 1918 року після відкриття дипломатичного представництва Грузії в Києві, отримав посаду заступника посла Віктора Тевзая[1].

Див. також

Примітки

  1. ↑ Гай-Нижник П. П. Становлення українсько-грузинських дипломатичних взаємин за Центральної Ради УНР та Української Держави за гетьманату П.Скоропадського (1917–1918 рр.) // Гілея. – 2017. – Вип.122 (№7). – С.12–21. Архів оригіналу за 26 січня 2018. Процитовано 26 січня 2018.

Посилання

  • Українська консульська служба 1917—1923 рр. як державний інститут: становлення, функціонування, персоналії [Текст] / Ірина Борисівна Матяш. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2016. — 482 c.