|
Бурко Демид Григорович
Деми́д Григо́рович Бурко́ (Бурко-Корецький) (нар. 29 серпня 1894, Пирогів Вінницького повіту Подільської губернії, нині Тиврівський район, Вінницька область — пом. 9 червня 1988, Штутгарт) — український педагог, поет (псевдонім Данило Святогірський), публіцист, церковний діяч. ЖиттєписПоходить з селянської родини. 1909 року закінчив Сутиську учительську школу, в 1913 — Вінницьку церковно-учительську школи. Працює в школі; у березні 1915 року мобілізований до імператорського війська. Закінчив школу прапорщиків у Вільнюсі, воював на Західному фронті. 1917 року прапорщик Бурко бере участь у Всеукраїнському військовому з'їзді в Києві. Працює референтом у Генеральному секретаріаті з військових справ, тоді ж співпрацює зі Всеукраїнською церковною радою. Січнем 1918 року Демид Бурко бере участь у бою під Крутами; через багато років напише вірш-спогад «На вічну пам'ять мученикам». Після захоплення Києва більшовиками переїздить до Кам'янця-Подільського, там вступає на історико-філологічний факультет Камянецького університету. Починається радянсько-польська війна, в травні Бурко вступає до українського війська — Волинська дивізія. Восени 1920 з відступаючою Армією УНР опиняється в Польщі. Вже 1921 року повертається на Батьківщину; при переході кордону заарештований, перебував у Вінницькому концтаборі. У лютому 1922 року звільнений з ув'язнення завдяки амністії. Закінчує Кам'янецький інститут народної освіти, вчителює у школах Вінниччини та Київщини. 1931 року через гоніння пішов з школи, працює в кооперації. 1935 року заарештований вдруге, йому вдається втекти, переховується під чужим ім'ям. Під час Другої світової війни Бурко в Полтаві. З жовтня 1941 — секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ.[1] 12 травня 1942 року митрополитом Феофілом (Булдовським) висвячений на священика у Покровському соборі міста Харкова. До осені 1943 року очолює полтавську Свято-Миколаївську церкву. З дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. В часі перебування у Полтаві працює на літературній ниві — в місцевій пресі друкує вірші та статті мистецько-культурного напряму. Восени 1943 року отець Демид брав участь у похороні 500 жертв більшовицького режиму у Вінниці, під час панахиди він виступив із промовою, зокрема зазначив: «Нехай на їхніх могилах виростуть квіти кращого майбутнього». З осені 1943 перебуває на еміграції в Німеччині. В 1940-х роках очолював Миколаївську парафію в таборах для неповерненців. В серпні 1947 бере участь в Ашаффенбурзькому соборі, на якому оформилася УАПЦ (соборноправна), згодом від неї відійшов. Був настоятелем парафій в Інгольштадті, Карлсруе, Людвігсбурзі, Новому Ульмі, духовним опікуном православних українців старечого будинку в Дорнштадті. У грудні 1956 року входить до Вищого церковного управління УАПЦ. З 1969 по 1973 рік виконував обов'язки голови Вищого церковного управління при митрополиті Никанорі (Абрамовичі). 1973 роком був обраний Ради Митрополії УАПЦ. Разом з цим не переставав друкуватися у різних церковних часописах — «Рідна церква», дописував в газети «Українські вісті» та «Нові дні». Головною працею його стала збірка нарисів «Українська автокефальна православна церква — вічне джерело життя» — 1988, Баунд-Брук, США.  Помер отець Демид Бурко у Штутгарті, де довгий час був настоятелем церкви Святого Духа. Похований на штутґартському цвинтарі Праг (англ. Prague Cemetery). Дещо з надрукованого:
 Вшанування пам'яті
Джерела
Посилання
Примітки
|
||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
