|
Богунський полкБогунський полк — збройне формування уряду Української Народної Республіки Рад — складової частини РРФСР[1], пізніше УСРР у період радянсько-української війни часів Перших визвольних змагань, частина так званих червоних козаків, створених на противагу українському Вільному козацтву. ІсторіяУ складі РІАЗгідно з наказом від 12 серпня 1917 року Лавра Корнілова у Києві сформовано Георгіївський полк[ru]. Він став єдиним, з чотирьох запланованих, подібним підрозділом. Невдовзі, опісля Жовтневих подій, українці полку виступили з ініціативою українізувати частину[2]. В листопаді 1917 року Київський полк Георгіївських кавалерів у повному складі, окрім колишнього командира та близько 50-60 офіцерів, з'явився до Центральної Ради висловивши пропозицію приєднатися до Української армії. Полк було включено до ЗС УНР з перейменуванням на 4-й Сердюцький ім. полковника І. Богуна[3]. Наприкінці 1917-го налічував 945 вояк. У складі ЗС УНРПід час штурму Києва, за I-ї українсько-більшовицької війни, полк, окрім нечисельної частини особового складу (95 вояк[4]) які виступили на захист Центральної Ради, зайняв збройний нейтралітет. Опісля захоплення Києва більшовиками полк перейшов на їх бік з перейменуванням на 1-й Український Червоний Георгіївський. Наприкінці лютого 1918 року рештки полку (120 вояк) діставшись нейтральної зони стали базовим кадром для створення Українського радянського полку ім. І. Богуна. Частина формації, що залишилася у складі ЗС УНР, увійшли до складу Окремого запорозького загону К. Прісовського з подальшою реорганізацією до 2-го Запорозького полку[5]. РСЧАВлітку 1918 року А. «Богунський» Шарий очолив повстанські загони проти австрійців і німців. Після придушення повстання під Таращею він повів до нейтральної зони близько 600 повстанців, які потім склали основу Богунського полку 1-ї української радянської дивізії (пізніше радянською пропагандою назва полку асоціювалася з полковником часів Хмельниччини Іваном Богуном). Полк з такою назвою був створений у складі 1-ї української радянської дивізії та її наступниць[6]. Спершу Богунський був третім полком дивізії (командир — Микола Щорс), сформованим в районі Унеча — Сураж з Дніпровського загону[7] і окремих повстанських загонів сіл Кулаги та Розорені Хутори. Згодом до лав полку долучилися бійці батальйону, що був сформований у Брянську. Свою назву полк отримав на честь командира Богунського полку (сформованого восени 1918 р. у «нейтральній зоні» на території Чернігівської губернії, для збройної інтервенції в Україну під час радянсько-української війни) Шарого (псевдо Богунський) Антона Савича, ліквідованого за наказом Л. Троцького влітку 1919 р. Дізнавшись про розстріл Антона Шарого, 1-й полк під командуванням двоюрідного брата Шарого Лопаткіна підняв бунт і вирушив громити більшовиків. Загинув Лопаткін під селом Піщане. Протягом десятиріч дані про комбрига Шарого (Богунського) замовчувались. Всю його родину — братів і сестер — у 1920-х роках було заарештовано і відправлено на Соловки. Опісля фізичного усунення командувача та його брата особовий склад полку розчарувався в національній політиці комуністичної влади і разом з бійцями 2-го Таращанського (загалом 1700 вояк) біля Бердичева перейшов до Гайдамацької бригади армії УНР на чолі з Волохом[8]. Надалі, за споминами генерала-хорунжого Армії УНР Всеволода Петріва, етнічний склад полку змінився та був таким: 40 % були «москалями з Тамбовщини», та 60 % з інших російських губерній, включно Слобідську Стародубщину[9]. Після того, як з дивізії виділився Корпус Червоного Козацтва, це формування отримує назву 1-го українського радянського[10]. Попри це, Щорс уперто використовує «стару» назву в кожному донесенні до штабу дивізії. Більшовицькі очільники вважають за потрібне піти на компроміс. Для цього 6 лютого 1919 р. Антонов-Овсієнко та Щаденко пишуть клопотання в Раду Народних Комісарів такого змісту:
Навесні 1919 року з Богунського та інших полків створюється Богунська бригада. Деякий час полки бригади носять назву «українські радянські»[11], але влітку під час реорганізації в 44-у стрілецьку дивізію, назва «богунських» поширюється й на них. Таким чином в цей період Богунська бригада під командою Богенгарда складається з 388-го (командир — Квятек), 389-го (командири Кирпонос, потім — Данилюк) та 390-го (командир — Гавриченко) Богунських полків. У лютому 1920 року Квятек йде по службі на щабель вище — на посаду комбрига, а його місце посідає Кащеєв. Після згортання бригади в полк, Квятек його ж і очолює, а сам полк отримує назву 130-го Богунського. На цьому історія 388-го та інших полків закінчується. Шефські зв'язкиПісля закінчення радянсько-української війни радянська дійсність явила світу шефство заводу «Арсенал» над 130-м Богунським полком. Розпочинається цей процес від грудня 1922 року. Ковальский цех взяв шефство над першою ротою, токарний — над п'ятою і т. д. Пам'яті богунцівНа згадку про події радянсько-української війни західна околиця Житомира, де колись стояв Богунський полк, у 1973 отримала назву Богунія (колишня назва — Врангелівка). РозгромБільша частина полку у складі Таращанської дивізії була розгромлена 1919-го року Волинською групою Армії УНР на чолі з Всеволодом Петрівим. За його споминами, ті з богунців, хто потрапили до полону на 40 % були «москалями з Тамбовщини», та 60 % з інших російських губерній, включно Слобідську Стародубщину[9]:
Виноски
Література
|