У 1963—1966 роках навчався в рідному інституті в аспірантурі на кафедрі економічної географії[3]. У 1967 році у Московському державному університеті захистив кандидатську дисертацію на тему «Формування та розвиток міжрайонних транспортно-економічних зв'язків територіально-виробничого комплексу (на прикладі Південного економічного району)»[7]. Працював в інституті асистентом, старшим викладачем, виконувачем обов'язків доцента[3][7]. У 1994–1999 роках — проректор з перспективного розвитку, завідувач кафедри економічної і соціальної географії, проректор з наукової роботи, а від 1999 року ректор Сімферопольського державного університету імені Фрунзе[3][7]. У цьому ж році за його ініціативи університету було присвоєне звання національного та перейменовано на Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського[3][4][5].
Сфера наукових інтересів охоплювала проблеми розвитку і розміщення продуктивних сил України, транспортно-економічні зв'язки, геополітику, політичну екологію, регіональну економіку, трансформацію господарських комплексів в умовах переходу до ринкових відносин, електоральну географію, рекреаційну географію[7]. Автор і співавтор більше 200 наукових праць[3][4][7], зокрема:
«Проблемы развития и размещения производительных сил Северного Причерноморья» (1974);
«Экономика и внешние экономические связи Украины» (1995, співавтор);
Член КПРС з 1962 року. У 1969 році очолив партком КПРС Кримського педагогічного інституту. З 1970 року — завідувач відділу науки і навчальних закладів, з 1978 — секретар, з 1985 — 2-й секретар Кримського обкому КПУ[7]. З листопада 1988 року по вересень 1989 — завідувач сектору, заступник завідувача відділу партійного будівництва і кадрової роботи ЦК КПРС.
У вересні 1989 року обраний 1-им секретарем Кримського ОК КПУ[3]. З липня 1990 року був членом ЦК КПРС і ЦК КПУ, з березня 1990 року — кандидат в члени Політбюро ЦК КПУ. Квітень 1990 — березень 1991 — голова Кримської обласної ради народних депутатів[9]. Один з авторів першої Конституції Криму, яка наділяла територіальне утворення широкими автономними правами[3]. Березень 1991 — січень 1992 — голова ВР Кримської АРСР[3]. Січень 1992 — лютий 1994 — голова Верховної ради АР Крим.
Висувався кандидатом на посаду Президента Республіки Крим. У першому турі 16 січня1994 року посів друге місце, набравши 17,55 % голосів виборців, проти 38,50 % у Юрія Мешкова, в другому турі, 30 січня 1994 року програв вибори, отримавши 23,35 % голосів виборців. До 2006 року був депутатом Верховної ради АР Крим.
Я був першим керівником Верховної ради Автономної Республіки Крим, і вже тоді можна було бачити в Україні ознаки нацизму. Зараз це нерідко переростає у відвертий фашизм. Велике спасибі президентові Володимиру Путіну, який допоміг, повернення Криму було проведено блискуче.
Микола Багров увійшов до першої п'ятірки «Чорного списку», складеного «Майданом закордонних справ», громадські діячі вимагали позбавити його звання «Герой України» за сприяння анексії півострова.[10]
Помер 21 квітня 2015 року, похований у Сімферополі на цвинтарі «Абдал».
Герой України (з врученням ордена Держави, 21 серпня2007), згідно Указу Президента України № 738/2007 за видатні заслуги перед державою в розвитку національної освіти і підготовки фахівців[5][7].
Ім'ям Миколи Багрова названа мала планета і печера на верхньому плато Чатир-Дагу[5].
Багров Микола Васильович // Герої — освітяни і науковці України / Упоряд. О. А. Сай та ін. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Генеза, 2012. — с. 17-20. ISBN 978-966-11-0226-1.