|
Інститут історії матеріальної культури ВУАН
Інститут історії матеріальної культури ВУАН — науково-дослідна установа у структурі Всеукраїнської академії наук, Академії наук УСРР (від 1936 року), Академії наук УРСР (від 1937 року), завданням якої було вивчення історії матеріальної культури на теренах України за всіх суспільно-економічних формацій. Провадив науково-дослідну діяльність у 1934–1938 роках, до часу реорганізації в Інститут археології АН УСРР Історія створенняПередісторіяЗ утвердженням диктатури Й. Сталіна та курсу «на прискорене будівництво соціалізму» за умови пріоритетної ролі російського народу у «союзі братніх республік», у владних структур СРСР виникла потреба в коригуванні концептуальних історіографічних засад. Як суб'єктів історії СРСР було введено інші, крім російського, народи, «поневолені царською монархією і визволені від національного гніту Великою Соціалістичною революцією». Вносилися також суттєві корективи у викладення питань історії цих народів у їхніх взаєминах із Росією. «Перехід України під владу Росії» без будь-якої історичної аргументації було «запропоновано» беззастережно тлумачити як «найменше зло» порівняно з альтернативами бути поглиненою Польщею чи Туреччиною. Ці дії, супроводжувані політичними репресіями, спричинилися до деформації історичної думки в СРСР, підпорядкування її кон'юнктурним ідеологічним вимогам тоталітарного режиму. Нагнітання атмосфери невпевненості і страху у середовищі української інтелігенції справило деморалізуючий вплив не лише на науковців та викладачів, але й дезорієнтувало молоді кадри істориків. «Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті, — писав О. П. Довженко у щоденнику. — Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель». Тоталітаризація держави та суспільного життя стали загальною причиною репресій щодо науковців. Відбувалося не лише фізичне і моральне знищення вчених: перспективні наукові напрями перекривались, система традиційних і перевірених досвідом наукових цінностей руйнувалась, деформувалася етика вченого та структура популяції наукової спільноти. Для «обґрунтування» репресій був організований процес так званої «Спілки визволення України» (1929—1930 рр.), проведені «чистки» у ВУАН, діяли бригади по перевірці академічних установ. Репресії спрямовувалися, насамперед, проти Історично-філологічного та Соціально-економічного відділів ВУАН. У системі репресій від критики вчених-лідерів та наукової тематики перейшли до реорганізацій, скорочення штатів, закриття установ і арештів співробітників. 1930 року ліквідовано всі серійні видання, що виходили за редакцією М. С. Грушевського: «За сто літ» [1], «Студії з історії України» [2], «Український археографічний збірник», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», закрито часопис «Україна». 1931 року М. С. Грушевського,— після арешту, — разом з родиною було депортовано до Москви [3]. Ліквідовано багато комісій Історично-філологічного і Соціально-економічного відділів ВУАН. Звільнені з роботи і заарештовані сотні науковців. Проведені ініційовані владою публічні диспути-шельмування відомих науковців — М. С. Грушевського, К. Г. Воблого, Л. М. Яснопольського, О. П. Оглоблина та ін. 1933 року розгромлений Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Дмитра Багалія, значна частина його співробітників опинилася в таборах або на засланні. 1933 року був ліквідований Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК). У 1933—1934 рр. ліквідовано всі українознавчі установи ВУАН. Як форми репресій використовувалися заборони займатися дослідницькою діяльністю, викладанням, публікуватися. Репресії зачепили й підготовлені до друку видання. Книги репресованих авторів вилучалися з бібліотек та знищувалися. Репресії вплинули на якість підготовки наукових кадрів. Різко зменшилася кількість міжнародних контактів. У червні 1929 року, під час виборів до ВУАН, влада зорганізувала «обрання» академіками номенклатурних працівників (В. П. Затонського, М. О. Скрипника, О. Г. Шліхтера) й «історика-марксиста» М. І. Яворського. Репресії в Академії 1929—1934 рр. засвідчили, що владі вдалося підпорядкувати собі й перетворити на власне знаряддя колишню автономну наукову спільноту. «Вичистивши» із Академії «шкідників», «контрреволюціонерів», «націоналістів», більшовицька влада в середині 1930-х років здійснила реорганізацію наукових установ, зокрема історичного профілю. Створена раніше владою псевдонаукова Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) (1931), що була покликана забезпечувати «марксистські впливи» й керівництво у науці, стала непотрібною. «Марксистсько-ленінською» і керованою стала АН УРСР. Ось чому 23 липня 1936 року рішенням Політбюро ЦК КП(б)У ВУАМЛІН ліквідовувалась, її співробітники або передавались до Академії наук, або спрямовувались на викладацьку роботу. В роках 1931—1941 посилилась агресивність московського імперіалізму в Україні. У боротьбі окупаційної влади з т. зв, «українським націоналізмом» ВУАН, що була найкращим досягненням доби «Визвольних змагань» і головною фортецею української культури, стала одним з головних об'єктів тяжких ударів. Знекровлена процесом СВУ, Академія збагачується новими кадрами українських учених, що, у свою чергу, зазнають нових репресій. Ознаками цієї боротьби були зміна назви Академії Наук: перетворення її з «Всеукраїнської» на «Академію Наук УСРР». Показовим є і склад співробітників її: 1937 року вона мала лише 60% українців, 21% росіян та І9% інших [4]. При оцінці події, — організації Інституту історії України та Інституту історії матеріальної культури, — варто врахувати, що протягом тривалого часу суто українська історія розглядалась партійно-урядовими структурами СРСР як щось «заборонене, вороже і контрреволюційне». Сам по собі факт появи спеціалізованих установ з історії України надавав шанси на збереження, хоч і в деформованому вигляді під оболонкою сталінських догматів, але все ж таки історичної пам'яті українського народу. Організація інститутуПроцес «Спілки визволення України» (1929—1930 рр.) і наступні «чистки» у ВУАН, робота «бригад по перевірці академічних установ» супроводжувалися репресіями, насамперед, проти Історично-філологічного і Соціально-економічного відділів ВУАН. Розпочавши із критики вчених-лідерів і наукової тематики радянська влада перейшла до реорганізації, скорочення штатів, а згодом до закриття установ і арештів співробітників. 1930 року зліквідовано всі серійні видання, що виходили за редакцією М. С. Грушевського: «За сто літ», «Студії з історії України», «Український археографічний збірник», «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», закрито часопис «Україна». 1931 року — після нетривалого арешту — М. С. Грушевський разом з родиною був депортований до Москви. У 1931 — 1932 роках ліквідовано багато комісій Історично-філологічного і Соціально-економічного відділів ВУАН. Звільнені з роботи і заарештовані сотні людей. Відбулася ініційована владою серія публічних диспутів-шельмувань відомих науковців — М. С. Грушевського, К. Г. Воблого, Л. М. Яснопольського, О. П. Оглоблина та ін. У Харкові 1933 року розгромлений Науково-дослідний інститут історії української культури імені академіка Дмитра Багалія, значна частина його працівників заарештована й репресована. Інститут створювався 1934 року в Києві на базі ліквідованих Всеукраїнського археологічного комітету, Кабінету антропології та етнології імені Ф.Вовка, Культурно-історичної комісії ВУАН і деяких інших установ ВУАН. 19 лютого 1932 року на засіданні партійної частини президії ВУАН у Києві було розглянуте питання і прийняте рішення «про створення Інституту історії та Інституту історії матеріальної культури»[5]. Згідно з цією постановою, Інститут історії матеріальної культури мав «служити за наукову базу отаких катедр: ДіяльністьНаукові виданняВиходили «Наукові записки Інституту історії матеріальної культури Всеукраїнської Академії наук». Вийшло друком 6 випусків (1934 — кн. 1 і 2; 1935 — кн. 3—4, 5—6; 1937 — кн. 1 і 2) накладом 800 (випуски 1934) і 1 тис. примірників. Відповідальні редактори записок — Ф. Козубовський (1934, 1935) та М. Ячменьов (1937). На сторінках збірників наукових праць друкувалися статті й повідомлення здебільшого археологів та етнографів інституту, рецензії на праці зарубіжних і вітчизняних авторів, присвячені історії матеріальної культури, огляди останньої історичної літератури, серед іншого й іноземної, хронікально-інформативний матеріал. Випуски відзначалися різноманітністю порушених у них тем. У наукових записках вміщені праці, присвячені здебільшого історії матеріальної культури античної доби та середніх віків. Хронікально-інформативний матеріал повідомляв про останні найважливіші досягнення інституту, серед іншого про багаторічні експедиційні роботи, пов’язані з розкопками палеолітичних стоянок у с. Пушкарі та м. Новгороді-Сіверському на Чернігівщині, поселень трипільської культури, давньоруських пам’яток у Києві й Вишгороді та ін., про етнографічні й антропологічні експедиції, також і закордонні, більшість з яких здійснювалася в співдружності з археологами Москви і Ленінграда (нині Санкт-Петербург) [7]. Керівництво інститутуДиректором впродовж 1934—1936 років був Ф. Козубовський, 1936—1938 — М. Ячменьов (виконувач обов'язків). Примітки
Джерела та література
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||
.svg){kind=small}
