Євнухи в імперському Китаї

Євнухи часів династії Тан. Фреска в мавзолеї великого князя Чжанхуай (комплекс Цяньлін), 706

Євнухи існували при дворах практично всіх правителів імперій та царств Китаю упродовж понад двох тисяч років. Багато імператорів використовували євнухів не тільки для роботи у своїх гаремах, але й для виконання різного роду відповідальних завдань господарського й адміністративного порядку, дозволяючи їм відігравати значну роль в системі управління імперією. В деяких випадках, особливо за правління малолітніх імператорів, євнухам удавалось займати практично позицію першої особи у «вертикалі влади».

Хоч більшість євнухів перебували на імператорській службі, нерідко євнухи були і в маєтках імператорських родичів, місцевих керівників та найбільших землевласників.[1]

Історія

За хронологією китайського історика Бо Яна, в історії Китаю було принаймні три періоди «засилля євнухів»:

За деяких династій — наприклад, Сунської та Юанської — кількість та функції євнухів тримались під контролем імператорами.[2] Засновник Мінської династії, імператор Хуньу, також сподівався обмежитись тільки кількома сотнями євнухів з чітко визначеними функціями.[3] Але вже після усунення другого мінського імператора (Цзяньвеня) третім (Юнле) 1403 року, штат євнухів та їхнє значення почали бурхливо зростати, оскільки новий імператор міг покластись скоріше на них, ніж на чиновників-мандаринів, багато хто з яких дивився на нього як на узурпатора.[3] Припускають, що до кінця XV століття імператору та князям імператорської крові служили близько 10 000 євнухів, а до моменту падіння Імперії Мін (1644) їх кількість сягнула 100 000 (в країні з населенням близько 130 млн чоловік).[4] Разом же за майже 3 століття існування Мінської династії (1368—1644) на неї, за оцінками істориків, працювало близько мільйона євнухів.[5]

Джерела євнухів

Імператорський двір та інші власники євнухів отримували їх з низки джерел.

  • Юнаки, взяті в полон у війнах (наприклад вигнання монголів у XIV столітті чи війна з В'єтнамом на початку XV століття) чи під час придушення повстань гірських племен південного заходу, нерідко каструвались й доставлялись до імператорського двору. Нерідко частина цих євнухів діставалась і місцевому керівництву.[6]
  • Кастрація могла слугувати покаранням за злочин, в тому числі й за злочини політичного характеру. Така практика була, наприклад, поширена упродовж правління Мінської династії, незважаючи на її офіційну заборону.[7]
  • Євнухи, так само як і наложниці, нерідко відряджались до китайського двору як данина від васальних держав (Корея, В'єтнам, Чампа, Рюкю).[6]
  • В багатьох історичних періодах представники сільської бідноти нерідко самі йшли в євнухи, чи відряджали своїх синів до майстрів кастрації, з надією позбутись голоду, злиднів і боргів та знайти чисту й прибуткову роботу при дворі. За деяких династій така кастрація за власним бажанням дозволялась та офіційно регулювалась. За Мінської династії вона була офіційно заборонена ще її засновником, Хуньу; його онук, імператор Хунсі, вважав таких самозваних євнухів за ледацюг та засилав їх солдатами на кордони імперії.[8] Це, однак, не зупиняло бажаючих спробувати щастя. З 1470-х років були випадки, коли новоявлені євнухи десятками й сотнями, а до завершення мінської доби й тисячами, стікались до державних установ у пошуках роботи. Успіх їм гарантовано не було, але у XVI — початку XVII століть багатьох із них дійсно приймали на придворну службу чи віддавали в услужіння імператорським родичам.[9] Одним з районів, де здача хлопчиків у євнухи була розповсюджена практично до самого падіння цінської династії, був повіт Хецзянь (у провінції Хебей, близько 150 км на південь від Пекіна).

Перетворення на євнухів

Перетворення чоловіка на євнуха означало повну кастрацію, відрізання пеніса та яєчок спеціальним загнутим ножем. Процедура відбувалася в окремій будівлі біля Забороненого міста. За пізньої династії Цін знаряддя для кастрації дезінфікувалися перцевою водою. Живіт і верхня частина стегон чоловіка туго перев'язували бинтами, щоб запобігти кровотечі. Двоє помічників каструвальника тримали чоловіка за руки й ноги, поки каструвальник відрізав яєчка та пеніс — зазвичай єдиним порізом. Далі в уретру вставлялася олов'яна голка, щоб перешкодити зарубцьовуванню. До рани прикладався папір, змочений холодною водою. Євнухам не давали пити перші три дні, щоб запобігти утворенню сечі. Потім голку виймали; якщо уретра все ж зарубцьовувалася, євнух помирав болісною смертю, бо сеча не могла витекти з сечового міхура[10].

Відрізані пеніс і яєчка зберігалися в циліндричному контейнері з биркою («бао» чи «скарбі»), на якій містилося ім'я євнуха. Бао потрібно було пред'явити в разі підвищення євнуха за посадою. Після смерті євнуха, його ховали разом з бао. В разі втрати контейнера, євнухи прагнули за будь-яку ціну повернути свій бао чи скористатися чужим[10].

Кастрація спричиняла такі проблеми зі здоров'ям, як ожиріння, поганий контроль сечовипускання (звідси вислів «смердить, як євнух»), припинення росту волосся на обличчі. Хлопчики, перетворені на євнухів, зберігали високий голос[10].

Становище євнухів у державній системі

Для мінської доби, як і для деяких інших періодів історії Китаю, було характерно протистояння між двома групами, що боролись за фактичний контроль над державним апаратом. «Офіційний» державний апарат, включно з його найвизначнішими посадами (як, наприклад, Генеральний секретаріат (Nei ge) в мінську добу), займались високоосвіченими чиновниками-мандаринами, зарахованими на імператорську службу на підставі складання багаторівневих державних іспитів.

Мандарини пишались своїм знанням праць класиків конфуціанства й вірністю конфуціанській ідеології. Існує багато прикладів, коли в результаті розбіжностей своєї точки зору з імператорською вони надавали перевагу суворому покаранню, але не поступались принципами, наприклад, під час Полеміки щодо шанування імператорських пращурів (кит.: 大礼议) у 1521—1524 роках.[11]

Втім, частіше мандарин, незгодний зі своїм начальством чи з самим імператором, йшов у відставку, після чого він міг повернутись до свого рідного повіту й жити у своєму маєтку, насолоджуючись літературою, мистецтвом та шаною від своїх дітей та онуків.

З точки зору імператорів, євнухи були більш «керованими», ніж мандарини. У євнухів не було моральної підтримки від офіційної ідеології, не було родини чи незалежних джерел прибутків. Більшість євнухів не мали формальної освіти, окрім палацової школи євнухів, що існувала в ту добу, нейшутан; нерідко навіть високопоставлені євнухи були неписемними. Своїм положенням і статком вони були зобов'язані особистою відданістю вище поставленим євнухам, членам імператорської родини, яким вони служили, чи безпосередньо імператору[12].

Через це імператори нерідко використовували євнухів для виконання різного роду важливих доручень, часто на противагу мандаринам, які не схвалювали той чи інший імператорський проєкт.

Деякі імператори сполучались із зовнішнім світом, в тому числі і з вищими мандаринами, головним чином, через євнухів, що дозволяло останнім відігравати величезну роль у державному апараті й особисто збагачуватись. Бувало, особливо за малолітніх імператорів, євнухам, часто у взаємодії з матір'ю, бабкою чи іншою родичкою юного імператора, удавалось взяти в свої руки фактичний контроль над державою[12].

Бували, звичайно, серед євнухів і люди високої культури, так, наприклад, Фен Бао (冯保, ？－1583)[13] чи Чень Цзюй (陈奉, бл. 1539—1607)[14], яких історики змальовували як патріотичних і гуманних адміністраторів[15]. Однак у традиційних китайських історичних працях, написаних їхніми суперниками-мандаринами, більшість євнухів подані як казнокради і владолюбці, на яких покладена значна доля відповідальності за всі негаразди старого Китаю[16].

Термінологія

Звичайною загальною назвою євнухів в імперському Китаї було хуаньгуань (宦官) — термін, який, на підставі значень його складових частин, можна вважати евфемізмом. (宦, зазвичай використовується як прикметник, можна перекласти як «чиновницький» чи «придворний»; 官 — звичайний термін для «чиновник», «офіційна особа»)[17].

В мінській табелі про ранги євнухи не могли мати звань вищих за 4-й ранг. Починаючи з кінця юанської доби, вище звання євнухів було тайцзянь (太监), чин рангу 4a в мінській табелі про ранги. Буквально тайцзянь означало щось на кшталт «вищий управитель»; в англійській літературі це «Grand Director», а у словнику Ошаніна, «старший палацовий євнух». Наступний ранг, 4b, був шаоцзянь (少监) — щось на кшталт «молодший управитель» (в англійській літературі, «Junior Director»).

Ролі євнухів

Імператор Юнле (правління 1402—1424) дивиться на палацових євнухів, які грають м'ячем (гра цуцзюй, схожа на футбол)

«Рядові» євнухи виконували усілякі службові функції в імператорських палацах (тобто, починаючи з 1420 року, в пекінському Забороненому місті і старому-запасному — палаці в Нанкіні), включаючи і прислугу імператорським дружинам і наложницям. Ще більше євнухів працювали на виробництві та у «сфері послуг» у так званому «Імператорському місті», яке оточувало пекінський палацовий комплекс. Там ними були укомплектовані підрозділи з виробництва меблів, іграшок, ювелірних виробів та інших предметів розкоші, одягу та взуття, озброєння, продовольчих товарів (вино, оцет, соєвий соус, кондитерські вироби), канцтоварів і навіть туалетного паперу. Євнухи проводили будівельні та ремонтні роботи на території палацу; підтримували в чистоті й порядку палаци та заміські мавзолеї, готували дрова й вугілля для кухонь і воду для гасіння пожеж; готували їжу для жителів палацу та для піднесень померлим пращурам імператора; піклувались про імператорських коней і слонів та живність в імператорському звіринці. Євнухи працювали на складах, служили музикантами й акторами. Під час поїздок імператора за межі палацу його супроводжував ескорт євнухів, які вели його коня й мели перед ним дорогу[18].

Покарання євнухів за неналежне виконання обов'язків, крадіжку, втечу тощо каралося різними способами: від грошового штрафу та заслання в провінції до побиття палицями та обезголовлення[10].

Довірені євнухи доставляли наложниць до спальні імператора та вели записи про це, щоб потім імператор міг довести своє батьківство[10]. Євнухи відігравали значну роль у вихованні та обслуговуванні дітей імператора, включаючи спадкоємця престолу[19]; це дозволяло декому з них ставати довіреними особами принца й залишатись такими й після його сходження на трон[20]. Дитинство малолітнього імператора Пу I в оточенні євнухів відображено в художній формі в кінофільмі «Останній імператор».

Найважливішою організацією, укомплектованою євнухами в Мінській імперії, був так званий «Директорат церемоніалу» (кит.: 司礼监), який сміливо можна назвати «Адміністрацією імператора». Через цей орган проходили документи, що надходили з міністерств і відомств у Палацовий Секретаріат (Nei ge) та направлялись на підпис до імператора; а іноді, імператор довіряв вищим євнухам цього директорату підписувати за нього папери імператорським червоним чорнилом[21]. Євнухи служили і хранителями державних печаток[22].

Для мінського періоду характерна була широка участь євнухів у системі фінансування імператорського двору й держави в цілому. Вони відряджались на місця для контролю за збиранням податків, нагляду за видобутком коштовного каміння, виробництвом і розподілом солі, збиранням податків у портах тощо. Це, звичайно, давало багатьом із них можливість для зловживань та особистого збагачення[23].

Євнухи відігравали й активну роль в дипломатії Мінської імперії, вирушаючи послами до сусідніх і заморських країн[24]. Існувала і практика призначення євнухів на командні ролі у військових операціях, або як комендантів стратегічно важливих міст, на противагу професійним військовикам та чиновникам-мандаринам[25].

Відомі євнухи Китаю

Цинь

Хань

Сун

  • Тун Гуань (1054—1126), полководець. Його часто зазначають серед винних у втраті Північного Китаю чжурчженським загарбникам та падінні Північної Сун[3].

Юань

  • Цзя Лу (賈魯) （1297-1353, перший в історії чоловік, що мав звання тайцзянь. Керував будівництвом і ремонтом гідротехнічних споруд[3].

Мін

Примітки

  1. ↑ Tsai, 1996, с. 18—20.
  2. ↑ Tsai, 1996, с. 12—13.
  3. ↑ а б в г Tsai, 1996, с. 13.
  4. ↑ Tsai, 1996, с. 11.
  5. ↑ Tsai, 1996, с. 7.
  6. ↑ а б Tsai, 1996, с. 14—16.
  7. ↑ Tsai, 1996, с. 17—18.
  8. ↑ Tsai, 1996 та 19-23.
  9. ↑ Tsai, 1996, с. 23—25.
  10. ↑ а б в г д Robles, Pablo. Knife, spigot, chilli sauce: the making of a Forbidden City eunuch. South China Morning Post (англ.). Процитовано 19 травня 2024.
  11. ↑ Twitchett, Denis Crispin; Fairbank, John King (1978), The Cambridge history of China, т. 8, part 2, Cambridge University Press, с. 785, ISBN 0521243335
  12. ↑ а б Tsai, 1996, с. 5.
  13. ↑ Tsai, 1996, с. 106—108.
  14. ↑ Tsai, 1996, с. 111—112.
  15. ↑ Tsai, 1996, с. 7, 111—112.
  16. ↑ Tsai, 1996, с. 8.
  17. ↑ Словник Ошаніна
  18. ↑ Tsai, 1996, с. 38—48, 231—233.
  19. ↑ Tsai, 1996, с. 43.
  20. ↑ Tsai, 1996, с. 3.
  21. ↑ Tsai, 1996, с. 39—43, 231.
  22. ↑ Tsai, 1996, с. 31, 232.
  23. ↑ Tsai, 1996, с. 165—187.
  24. ↑ Tsai, 1996, с. 119—150.
  25. ↑ Tsai, 1996, с. 59—63.

Література

  • Усов В. М.  — М. : Муравей, 2000. — 224 с. — (Историческая библиотека) — ISBN 5-89737-083-4.
  • Edward L. Dreyer.  — New York : Pearson Longman, 2007. — 256 с. — (Library of World Biography Series) — ISBN 0321084438.
  • Shih-shan Henry Tsai. [1] — New York : State University of New York Press, 1996. — 290 с. — (SUNY series in Chinese local studies) — ISBN 0791426874.

Посилання

Історія Це незавершена стаття з китайської історії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.