Окупація Польщі — одна з причин, які спричинили Другу світову війну (1939—1945).
Але міжнародно визнаний уряд Польщі у вигнанні продовжував діяти у Лондоні. Він керував органами Польської підпільної держави та її політичними і військовими структурами.
У 1941 році його легітимність визнав Радянський Союз.
Польська армія, як воєнна структура тимчасово окупованої Польської держави, брала участь у боях в Італії, Нормандії, Німеччині, Польщі.
Площа республіки становила близько 388 600 км². Це була шоста за величиною країна в тогочасній Європі. Тогочасні кордони не задовольняли польський уряд, що прагнув відновлення першої Речі Посполитої Двох Народів, тому держава була агресивно налаштована стосовно країн Балтії й західних республік СРСР.
За переписом 1921 року, у Польщі мешкало 27,2 мільйонів осіб. 1939 року, перед вибухом Другої світової війни, населення становило 35,1 млн осіб. Третина з них не була етнічними поляками — 16 % українців і білорусів, 10 % євреїв, 2 % німців, і 1 % відсоток литовців, росіян і чехів. Попри це, республіканський уряд вів курс на створення мононаціональної польської держави, нехтуючи правами національних меншин (один з прикладів — пацифікація).
У період між двома світовими війнами Друга Річ Посполита була відносно стабільним економічним регіоном Європи. Її найбільшими соціально-політичними та освітніми центрами були міста Варшава, Краків, Познань, Вільно й Львів.
Окуповану арміями Німеччини й Австро-Угорщини влітку 1915 року частину Польщі, що була колись під владою Росії, окупаційні сили проголосили незалежним королівством 5 листопада1916, року під керівництвом Ради Держави і (від 15 жовтня1917) Ради Регентства (Rada Regencyjna Królestwa Polskiego), що керували країною під німецькою опікою протягом виборів короля.
10 листопада Юзеф Пілсудський повернувся до Варшави з Магдебурга. Наступного дня, завдяки своїй популярності й підтримці з боку різних політичних партій, Рада Регентства призначила Пілсудського Командиром Польських Озброєних Сил. 14 листопада Рада розпустила себе й передала всі свої повноваження Пілсудському, як голові держави (Naczelnik Państwa).
23 серпня 1939 року підписано Пакт Молотова — Ріббентропа, в доданому до нього секретному додатковому протоколі сторони домовилися про розподіл сфер обопільних інтересів у Східній Європі. Відповідно до протоколу межа сфер інтересів у Польщі проходила приблизно по «лінії Керзона».
Після нападу на Польщу1 вересня 1939 року нацистської Німеччини уряд Польщі на чолі з президентом Ігнацієм Мосцицьким переїхав до Румунії, перейшовши кордон у ніч з 17 на 18 вересня 1939 року, і був інтернований румунською владою на вимогу Німеччини. У цей же день два фронти Червоної Армії СРСР перейшли у наступ з метою окупувати частину Польщі, населену переважно непольським населенням, відповідно до пакту Молотова — Ріббентропа. В кінці вересня 1939 року сформовано, і до 6 липня 1945 року він визнавався багатьма країнами законним продовжувачем II Речі Посполитої, уряд Польщі у вигнанні, а також підпорядкована йому адміністрація в окупованій Польщі — Польська підпільна держава і його політичні та військові структури (Армія Крайова).
Припинення дипломатичного визнання польського уряду у вигнанні Сполученим Королівством і США6 липня 1945 року і згодом іншими країнами світу слід вважати фактичним кінцем Другої Речі Посполитої як суб'єктаміжнародного права. Остаточним акордом її існування в 1990 році стало передання президентських регалій від останнього президента Республіки у вигнанні Ришарда Качоровського другому президентові Третьої Речі Посполитої і першому обраному в ході вільних виборів — Леху Валенсі.
По відновленню незалежності Польща зазнала великих економічних труднощів. В межах Республіки були залишки трьох різних економічних систем, з трьома різними валютами й з маленьким або відсутніми прямими інфраструктурними зв'язками. Суміжні індустріальні центри, так само як і головні міста, часто не мали прямого сполучення залізницею, бо перед тим вони належали різним державам. Наприклад, на початку 1920-х не існувало прямого залізничного зв'язку між Варшавою й Краковом, аж поки 1934 року не прокладено залізницю. На довершення цього, Перша світова і польсько-радянська війни лишили по собі руїни. Відчутною була економічна невідповідність між східною, більш розвиненою, (під назвою Польща В) і західною (так звана Польща А), частинами країни. Часті зміни кордону й тарифні війни (особливо з нацистською Німеччиною) теж мали негативний економічні наслідки для Польщі.
Попри ці проблеми, Польща в період між війнами, досягла економічного процвітання на кшталт Західної Європи. У 1924 міністр економіки Владислав Грабський запровадив до обігу злотий як єдину валюту для Польщі, що стала однією з найстійкіших валют Центральної Європи. Нова валюта допомогла зупинити гіперінфляцію, Польща була єдиною країною в Європі, що змогла обійтися без іноземних позик чи допомоги.
Основа польського процвітання базувалась на двох ключових інфраструктурних елементах. Перший — будівництво в Ґдині портового міста, що дозволило Польщі цілком обійти Гданськ (який мав під сильним Нацистським тиском бойкотувати Польський експорт вугілля). Другий елемент — створення Центрального Індустріального Регіону (Centralny Okręg Przemysłowy). Але ці починання перервані й значною мірою знищені німецьким й радянським вторгненням та початком Другої світової війни[6].
Аграрна політика Польщі на західно-українських землях
Аграрна політика була спрямована на зміцнення польського окупац. режиму, через с-му заходів в економічній, особливо с.-г., сфері. ЗУЗ на момент встановлення польс. влади мали низку проблем в аграрній сфері. Серед них – малоземелля селян, черезсмужжя і вузькосмужжя, панщизняні пережитки у вигляді сервітутів, відробітків та боргових зобов’язань перед поміщиками, відсталий рівень агрокультури, відсутність коштів для модернізації с. госп-ва, в т. ч. для механізації, електрифікації села, більшення площ під тех. к-рами, впровадження більш продуктивних сортів рослин та порід тварин. Аналогічні труднощі мали селяни з етнічних польс. земель. Їх вирішення передбачалося політ. програмами низки польс. партій, зокр. найбільш впливових – ППС (Ю. Пілсудський), НДП (Р. Дмовський) та ПСЛ-Пяст (В. Вітос), що посідали панівні позиції у сеймі та урядах Польщі. В центрі їх аграрної політики було питання перерозподілу землі. Його вирішення здійснювалося виключно в інтересах польс. нас., шляхом реалізації низки заходів. Вони мали забезпечити екон. і політ. домінування польського етносу, сприяти його чисельному зростанню та зменшенню частки ін. народів, насамперед українців, у заг. стр-рі нас. ЗУЗ, а Галичину та Волинь перетворити на аграрно-сировинний придаток внутрішньої метрополії.
Аграрна політика Польщі передбачала: 1) обмеження прав українців на користування землею (в Галичині до 03.1923 позбавлені права купляти землю, надалі при купівлі землі зазнавали дискримінаційних обмежень); 2) парцеляцію і продаж землі в Галичині й на Волині польс. переселенцям-осадникам; 3) обмеження діяльності та встановлення контролю за укр. с.-г. та екон. т-вами; 4) зосередження переробної та харчової пром-ті в руках польс. великих землевласників та акціонер. т-в і т. д. Реалізація цих напрямів аграрної політики відбувалася в результаті ухвалення відповідних законів парламетом, розпоряджень уряду, директив окремих мін-в та відомств.
Ще в ході польсько-української та радянсько-польської війн польс. парламентом було прийнято низку законів, що заохочували польс. селян до служби в польс. армії. Ними передбачалося передання на пільгових умовах, а то й безкоштовно земельних наділів (парцель) усім офіцерам польс. війська, а також солдатам, які зазнали поранень, чи сім’ям загиблих. Нові землевласники мали поселятися компактними групами в прикордон. в-вах (насамперед у Галичині та на Волині). Їхні поселення (осади) ставали опорними пунктами для польс. влади в сільс. місцевості. Осадники отримували на пільгових умовах кредити, реманент, посівний матеріал, робочих тварин. Вони мали право на носіння вогнепальної зброї і проведення щотижневих локальних військ. навчань. У результаті за 1919–20 у Львівське, Станиславівське та Тернопільське в-ва було переселено понад 12 тис. сімей осадників, які отримали понад 200 тис. га землі. Понад 250 тис. га надано польс. осадникам на Волині. Активна колонізація ЗУЗ тривала до 1929, коли була загальмована світовою екон. кризою. Після 1933 практика осадництва була відновлена, хоча і в менших обсягах.
Завдяки осадництву та кадровій політиці польс. властей у пром-ті й держ. стр-рах, ураховуючи природний приріст нас., частка поляків у Сх. Галичині 1921–31 зросла з 26,9 до 29,9 % (на 347 тис. осіб), а на Волині – з 11,1 до 15,5 % (на 155 тис. осіб).
Аграрне осадництво суттєво погіршило екон. становище укр. селян Галичини та Волині, сприяло їхній еміграції за межі Польщі. Осадництво загострювало складні польс.-укр. взаємини, сприяло радикалізації укр. нац.-визвол. руху. Польс. осадники та поміщики виступали опорою польс. влади на місцях і вороже сприймалися українцями. Саме на ці категорії польського нас. було спрямовано саботажні акції ОУН.
Земельне питання, через складну політичну ситуацію в Польщі, було об’єктом торгів між укр. послами і представниками проурядових партій у 1920 та 1934. В результаті домовленостей 1934 низка укр. громад. орг-цій та с.-г. т-в була допущена до парцеляції поміщицьких маєтків, хоча влада контролювала списки українців-парцелянтів. Активніше до участі у парцеляції допускали представників ГКЦ. Під виглядом земельн. реформ 1919–39 польс. влада реалізувала польс. с.-г. колонізацію укр. земель. В особі осадників передбачалося створити зразкові г-ва польс. фермерів, які мали стати соціальною опорою політ. режиму на сх. і пд.-сх. окраїнах Польщі й пом’якшити гостроту аграрного перенаселення у метрополії. Та більшу частину парцельованих земель придбали укр. селяни в ході т. зв. сусідської парцеляції чи викупивши її в польс. спекулянтів. Загалом дії польс. влади в аграрній сфері спричинили кількаразове зростання цін на землю. Спекулятивні ціни переважали будь-які ймовірні прибутки від землекористування і зумовлювали вимивання коштів із зх.-укр. села, збідніння місц. селянства. Результатом прорахунків польс. властей стало банкрутство частини польс. осадників, масова корупція у торгівлі землею на місцях. Унаслідок реалізації аграрних реформ більшість селян і с.-г. робітників, які придбали землю в борг, розорилися під вагою заборгованості й оподаткування. Продаж сел. майна за борги став звичним явищем. Лише після 1933 влада пом’якшила с-му оподаткування села. При цьому відбулася чергова дискримінація місц. населення. Було списано половину кредитів осадників, чверть кредитів поміщиків, скасовано податки для останніх. Фаворизування поміщиків та осадників здійснювалося під час закупівлі в нас. с.-г. продукції (для них закупівельні ціни були вищими за ринкові, тоді як для пересічних селян навпаки). Для поміщиків за рахунок селян запроваджувалися премії за експорт с.-г. продукції, знижувалися тарифи на перевезення збіжжя тощо.
Земельне питання спричинило низку політ. скандалів і відставок. Так, близьких прем’єр-міністра Польщі В. Вітоса було викрито в спекуляціях із землею у Терноп. в-ві. Були й ін. гучні справи. Як правило, такі скандали використовувалися прихильниками режиму санації для посилення авторитаризму в д-ві.
Аграрна політика Польщі впродовж міжвоєн. періоду, замість вирішення екон. проблем, призвела до загострення польс.-укр. взаємин. Укр. громадянство з кожним роком посилювало опір офіц. політиці польс. урядів, гуртувалося навколо власних політ. партій, громад. орг-цій, с.-г. т-в, ГКЦ. Заходи толерування осадників, окремих орг-цій та т-в у аграрних питаннях спричинили корупцію та розкрадання держ. коштів, зумовили численні спекуляції та махінації на ринку землі, негативно відобразилися на
становищі с. госп-ва не лише ЗУЗ, але й цілої 2-ї Речі Посполитої, посилювали в країні антидемократ. процеси[7].
Демографія
Отримавши за Ризькою угодою території, більшість автохтонних мешканців яких становили українці, білоруси, литовці тощо, Польща стала багатонаціональною державою, де аж третину людності за переписом 1921 року — 30,8 % — становили не поляки[8].
Поляки переважали також у Вільні і у Львові[9]. У багатьох районах переважало єврейське населення. Між владою і представниками меншин часто загострювались суперечки й конфлікти.
↑ Юридично такої посади не існувало, але фактично Юзеф Пілсудський був справжнім головою держави з необмеженими повноваженнями до самої смерти, після чого цю роль взяв на себе Ридз-Сміглий. Вони були головами політичного табору "Санації", але юридично не мали влади, тобто мова йде про так званий "тіньовий уряд"
↑Ochmański J. Historia Litwy. — Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1990. — S. 324—325. — ISBN 83-04-03107-8. (пол.)
↑Peter D. Stachura. Poland, 1918—1945: An Interpretive and Documentary History of the Second Republic. Routledge: London and New York, 2004. — xii + 221 p. (англ.)
↑Brzoza C., Sowa A. Historia Polski 1918—1945. — Kraków : Wydawnictwo Literackie, 2006. — 754 s. — ISBN 978-83-08-04125-3. (пол.)
¹ Більшість військових конфліктів більшовиків та білих з новими державними утвореннями не виділяють з Громадянської війни. ² Претенденти на усю територію колишньої імперії. ³ Включно з автономістами. ⁴ Есери офіційно визнавали право націй на самовизначення. ⁵ Більшовики офіційно визнавали право націй на самовизначення за умови встановлення більшовицького уряду.